Я пенсіонерка, у мене індвалідність третьої групи по зору. Моя родина – це донька, син, невістка, онуки.
Коли розпочалася війна, я була вдома. Дуже страшно було. Я живу поруч з залізничним вокзалом. По ньому були влучання, у мене всі вікна повилітали. Тому я сиділа у погребі разом з дочкою та онуками. Навіть поставили там обігрівач. Особливо було страшно дітям, вони кричали.
Шокувало те, що повністю розбили наш вокзал. Там люди жили у бараці - все згоріло. Розбили залізничні колії, нафтобаза поряд згоріла. Було дуже моторошно. Шибки вилітали. Всі були дуже перелякані.
На залізничний вокзал росіяни кидали бомби із літаків. Це було жахливо.
На початку війни наш сусід забезпечував нас продуктами і ліками. Брат мій допомагав. Ми з донькою і онуками вдома сиділи, нікуди не виходили. А брат і сусід нам возили харчі.
Було дуже страшно все це переживати. Особисто мені і досі моторошно вийти в центр: дивитися на руїни мерії, універмагу. Це дуже вплинуло на психіку. Зараз уже звикли, трохи заспокоїлись, а тоді було по-справжньому страшно. Я хворіла, у мене тиск піднімався. Добре, що мене підтримує родина. Ми всі гуртом, отже, й не так страшно.
Через війну донька залишилась без роботи. Вона працювала у крамниці продавчинею, її скоротили. Фінансово складно. Ціни високі, все подорожчало. Але ми тримаємося і чекаємо на перемогу.
Донька була місяць у Полтавській області, потім повернулася з онуками додому.
Відволікає праця, хоча психологічно непросто.
Сподіваюсь, що війна закінчиться скоро і нашою перемогою. Думаю, що все буде добре.
