Торік у квітні, на Вербну неділю, нас обстріляли «Градами». У хаті нам побило все: і підвал, і дах. Убило собаку великого. У нас у дворі залишилися величезні ями. Я не знаю, як ми живі залишилися. Були в хаті. Зараз у нас стеля впала в кухні. І це ж - не один приліт. 

Ми постійно були під обстрілами. Чоловіку 65 років, а мені 60. Ми жили без вікон, позабивали все дошками. У нас ні світла не було, ні води. Корову вбило.  

Донька жила в Благодатному. Те село повністю знищене. Покійної свекрухи хата й доньчине житло зруйновані. Зв'язку не було. А потім син із Запоріжжя вийшов на зв'язок із сусідами. Сказав, що донька в Польщі з онучкою. 

У чоловіка цукровий діабет. І він від нервів не говорив, не їв нічого тиждень. Бо ми не знали, що з дитиною. Я думала, що він не виживе. Навіть від прильотів уже не тікав. 

Ми сиділи в хаті й боялися вийти через обстріли. А в нас худоба, кури, качки. Треба всіх нагодувати вранці. Завдяки худобі ми й вижили. Були дев'ять місяців в окупації. Хліба не бачили три місяці. У нас не було ні газу, ні світла. Слава Богу, вижили. А тепер знову почалися прильоти в Снігурівку. Дуже важко. 

Дочка працювала вчителькою української мови в Першотравневому. Там дві школи зруйновані. Вона в Польщі на завод пішла працювати, бо квартира дорога. Потім повернулася в Україну. Дитина пішла в 11-й клас на Хмельниччині. Бо війна війною, а вчитися треба. Онучка хоче вступати вчитися на медсестру в Миколаєві, тому вони й повернулися.

Будинок ми трохи перекрили, замазали, вікна позабивали. У Снігурівці нам дали ремкомплект, бо хата в нас, як друшляк. Зараз у нас кухня без стелі. Слава Богу, хоч ми залишилися живі. Тримаємо курчат, город посадили під обстрілами. 

Літаки кружляли низько, ми аж на землю лягали. Через наше село летіли до наших і кидали снаряди. Це був жах.

Дорога на Миколаїв була закрита, і ліків не було ніде. Потім почали їздити в Херсон. Чоловік зібрався по таблетки – і вбило корову. Були такі обстріли, що ми не могли навіть забрати ту корову, щоб закопати… Дуже важко було, але ми пережили, слава Богу, і їх від нас вигнали.

Нас так залякали, що ми постійно ходили з документами. Бувало, вийдеш із двору і не знаєш, чи повернешся, чи ні. 

У нас по вулиці постійно лазили орки з автоматами. Телефони відбирали, перевіряли. Людей забирали. Чоловіка одного забрали, то досі його немає. А іншого відвезли в Херсон, і він повернувся наразі без ноги.

Росіяни тікали й після себе все підривали. А перед тим на мосту їхали, не справилися з керуванням, а може, то спеціально так зробили… Словом, прямо в ту яму впали, де раніше річка текла. Я коров пасла і все бачила. Перевернулася машина. Я злякалася, тікала, боялася, що вона вибухне.