Мені 57 років, я інвалід третьої групи. Живу в Донецькій області, у місті Костянтинівці. Ми мешкаємо разом із чоловіком, він інвалід війни. Ми нікуди не виїжджали.

Син живе в Одесі. 24 лютого він зателефонував о четвертій ранку і сказав, що почалася війна, що бомблять одеські порти.

У перші дні, звісно, ліків не вистачало, а потім до аптек почали привозити. Нам видавали допомогу від Фонду Ріната Ахметова. З водою було важко, її по годинах давали. Зараз усе є: водичка, світло, газ.

Шокує те, що бомблять будинки, школи. Військових дуже шкода. І взагалі, все це дуже тяжко.

Як на мене – нехай би війна завтра скінчилася, але це неможливо. Тому я навіть про це не думаю. Не хочеться, щоб територіями поступалися, і хочеться, щоб усі були живі та здорові. Але все одно кожна війна закінчується переговорами.

Будемо сподіватися на краще. Настане наша перемога, буде мир, і все в країні буде добре.