Мені 52 роки. Працюю на шахті. Я з Луганської області, з міста Привілля. Зараз у Дніпропетровській області, у місті Тернівці. Маю статус переміщеної особи. 

24 лютого у нас стало дуже гучно. Почали обстрілювати Рубіжне, Лисичанськ, Сєвєродонецьк. Ми жили поряд із цими містами. Було дуже страшно. 

Поки ми ще там жили, не стало світла, води, газу. Ми з сім’єю перебували вдома до 6 квітня, а мої батьки – до 16 травня. Не було їжі, нам гуманітарну допомогу привозили. Ліків було обмаль. Тому й довелося виїхати.

Сама війна – це шок дуже великий. Гинуть люди. Мій батько під час війни помер від онкології. Хвилювався дуже. Тітку мою поранило на Луганщині. 

Її спочатку в госпіталь забрали в Бахмут, а потім - у Дніпро. Тоді й батьки вирішили, що потрібно виїздити, бо сиділи там без води, без їжі, без світла, без газу. Хоча вони й говорили, що помиратимуть удома, але довелося виїхати.

Слава Богу, що є робота зараз, що можу працювати. Ми дуже вдячні людям, які нам квартиру надали. Спочатку навіть гроші не брали. Ми безкоштовно жили, платили лише за комунальні послуги. Але зараз, коли минуло стільки часу, а війна триває, ми вже платимо. Бо людям тяжко, всім доводиться якось виживати.

Емоційний стан дуже тяжкий. Усім дуже важко. Тут ми вже відійшли трішки. Якби не ракетні атаки, то було б ще краще. Після того, що ми там чули, ці вибухи б’ють по живому, але все одно тут стресу менше, ніж удома.

Хочеться, щоб усе було як раніше: щоб люди працювали, отримували заробітну плату, пенсії. Щоб усе було добре, щоб усі були живі та здорові, щоб не було війни. Навіть саме це слово страшне. Хочеться, щоб діти росли і не боялися ракет.