Валентина з сім’єю виїхала з Оріхова, коли там залишилось не дуже багато людей через постійні обстріли і відсутність умов для життя

24 лютого ми були вдома, про російське вторгнення почули по телевізору, поки світло ще було. Не вірилося, звичайно. А як почалися обстріли, в нас по сусідству хлопчик загинув 17 років. Тоді ми зрозуміли, що це щось страшне. 

Ми сиділи в підвалах три місяці, у нас відключили газ, світло. А як світла немає - то немає води, і вже нестерпно було. Я голова квартального комітету нашої ділянки - допомагала людям гуманітарною допомогою. Чим могла, тим і допомагала до останнього. А потім, як основна маса людей виїхала, тоді вже я поїхала. 

Лікарню, дитячі садки порозбивали, аптеки розбиті. Ні лікарень, ні ліків, нічого. Ми зрозуміли, що треба виїжджати. 8 травня о третій годині ночі збиралися, поки була до шостої ранку комендантська година. О шостій швидко виїхали на сина машині. Боялися, що її розіб’ють, і ми не зможемо взагалі виїхати. 

Приїхали до Запоріжжя в нікуди - у нас родичів тут не було, ми встали і не знали, куди їхати. Я подзвонила своїм сватам, і вони нам допомогли знайти квартиру. 

Шокувало, що кинули все нажите роками і поїхали в нікуди. Все життя не доїдали, не досипали - усе дбали, будинок будували. 

Навіть не знаємо тепер, чи ми вернемось, чи буде куди повертатися додому, чи не буде. Це найбільший шок, який є.

Кожен день плачемо, додому хочемо. Ми город посадили, але його не вибрали - боїмося туди їхати. Думали, що все скінчиться: місяці два-три - та й додому поїдемо. А вже не видно ні кінця, ні краю.

Хотілося б, щоб скоріше війна закінчилася. Дякую нашим хлопцям, які захищають нашу землю. Хочеться заснути, прокинутись – і вже немає війни.  Хочеться, щоб майбутнє в дітей було, щоб був мир на землі, працювали школи, дитячі садки, щоб діти наші могли працювати, онуки могли довчитися. Дуже хочеться, щоб було так, як раніше.