Наталія з родиною виїхали з Оріхова через страшні обстріли. Сподівались на швидке закінчення війни і повернення додому, але поступово їх надія згасає

Напередодні війни у нашої дитини було дистанційне навчання. Вона залишилася вдома, ми поїхали на роботу, як завжди. Ми ж наче дружили з Росією… Коли дізнались про напад, почалася паніка. Начальство розпустило нас додому: сказали, що можна поїхати по магазинах, закупити продуктів і всього необхідного. Вже були великі черги на заправках, не стало бензину. Люди почали розкуповувати продукти. 

Найгірше - це обстріли і те, що ми втратили роботу. Прийшлося виїхати зі свого житла. Не можемо повноцінно ходити на роботу, до школи, просто жити, як до цього жили. Скільки було планів на майбутнє…  

Найбільше шокували прильоти, які були вдома. Це був такий страх! Найстрашніше – бачити вибухи і руйнування, коли буквально місяць назад все було ціле, а тепер - вже зруйноване. 

Обстріли постійно в місті. Вони спонтанно починаються - люди не встигають навіть зреагувати. Люди помирають на вулицях, діти також гинуть. 

У нас в місті не було води, світла. Ми запаслись продуктами харчування, але все одно була паніка, тому що магазини не відкривалися, ліків не було, аптеки закрились. В магазинах були повні аншлаги, все розгрібали - навіть до порошків. В усіх біла паніка, всі боялися, спали одягнуті.

Ми вирішили пересидіти в Запоріжжі, тому що тут спокійніше, ніж вдома. Переживаємо, що залишилися без роботи, і немає фінансової допомоги. Ми стільки вклали в своє житло! Тепер дуже переживаємо. 

Самим найважчим було, коли поїхати забрати бабусю з села, а там обстрілювалася дорога. Їхали і не знали, чи жива бабуся, тому що не могли додзвонитися ні до кого. В селі взагалі не було зв'язку. Треба було щось робити, бо тварини теж вдома залишалися. Ми забрали з собою кішку; собаку, теплі речі.

Сподівалися, що це швидко закінчиться, не могли навіть думати про те, що буде така страшна війна і затягнеться так довго. Наше місто дуже зруйноване - кожного дня воно під обстрілами. Молимося і сподіваємося, що все залишиться цілим, але з кожним днем ця надія згасає.

Хотілося, щоб швидше закінчилася війна, але мені здається, що це не так швидко. Ми віримо в ЗСУ і сподіваємося, що чим швидше, тим краще буде. Ми все одно віримо, що все скоро закінчиться і сподіваємося, що повернемось додому. Дуже скучили і хочеться повернутися до рідної хати.