Про початок війни ми почули по телевізору. А через три дні прийшли солдати. 5 березня ми вже стали «сірою зоною», за три кілометри від нас був фронт. А третього квітня нашу Токмачку так бомбили, що ми тікали без нічого, кинули все. У чому були одягнуті - в тому й тікали.

Залишилися без хати, без засобів існування, без одежі, без нічого. Переїхали в місто, а з нас тут за житло три шкури здирають.

Шокувала смерть близьких, сусідів, розстріляні люди, що стояли за гуманітаркою у Малій Токмачці, розбиті хати. Як це - у 70 років залишитися без нічого, стати бомжем? 

Всі рідні роз'їхалися, всі залишилися без роботи, без засобів існування. Нам казали, щоб потерпіти три дні, потім - п’ять днів... Надія була якась, але ж ми до цих пор під обстрілами. У нас немає нічого, всі будинки розбиті: у нас, у сина й у доньки.

З пенсією дві тисячі куди я поїду? При тому, я каліка. Додому повернутися мрію. Хоч у розбиту хату, але додому повернутися і зустріти всіх своїх сусідів і рідних.