До війни ми проживали в Маріуполі. Моя дружина лежала із піврічною донькою, хворою на ковід, в інфекційному відділенні на лівому березі. Вона подзвонила і сказала, що лікарі кудись зникли після того, як почало гупати, а відділення зачинене. Ось так мені перший день війни запам’ятався.

Після 3 березня вимкнули зв'язок, світло та газ, і місто опинилося в облозі. У магазинах уже нічого не було, і якби не наші запаси і не друзі, які нам допомогли виїхати, то, мабуть, зіткнулися б із гуманітарною катастрофою. А так – було не критично.

Ми евакуювались з двома дітьми, старшому було чотири роки. Ще й кішку забрали з собою. Дуже було важко, але нам пощастило, бо протягом усієї дороги нам допомагали люди. Черкаси ми обрали, бо нас покликали друзі. Вони, взагалі-то з Харкова, були в родичів у Черкасах. Ось так ми сюди й приїхали.

Нас із рідними усіх розкидало. Ми з батьками дружини і з моїми не можемо побачитися, бо всі роз’їхалися. Друзі поїхали, хто куди. Багато виїхало за кордон.

Звісно, хотілося б бачити країну вільною та без війни. Дуже хотілося б позбутися корупції, але з того, що я зараз бачу, – сумніваюся, що це можливо найближчим часом.