Стрілець Діана, 10 клас, Опорний заклад освіти «Матвіївський загальноосвітній навчально-виховний комплекс "Всесвіт" Матвіївської сільської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мостова Світлана Леонтіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни змінили моє життя назавжди. Згадую 24 лютого 2022року. Ранок, солодкий сон… і вибухи. Почалася повномасштабна війна на території України. Страх і розгубленість охоплюють мене. Що діяти, як рятуватися? Тато разом з моїм середнім братом збирають речі й прямують до військкомату. Ніхто їх не зупиняє. Усі розуміють: вони йдуть боронити рідну землю. Я довго проводжаю їх поглядом, помічаю, як на очах з’являються сльози. Сум охоплює мою душу, від болю стискається серце. А що як вони не повернуться?! Швидко відволікаюся від поганих думок.

Це був тільки початок мого Шляху. Яким же він буде довгим та тернистим! Попереду 1000 днів війни. Скільки випробувань, страждань, горя доведеться мені пережити!

Почалися важкі поневіряння: довга дорога до Польщі, тимчасовий захист, порядки чужої країни, обов’язкове навчання, знання мови… Я не знаходила собі місця, все частіше думками линула в Україну, до рідної домівки, у той рай, де добре спиться. Найбільше хвилювалася за татка та братика. Як вони? Чи все у них добре? У кожній клітині мого тіла – гіркота-полин.

Надихає «Роксолана» П. Загребельного: «Щоб жити, потрібні Вітчизна, свобода й пісня». Рішення прийнято: повертаємося додому, в те місце, за яким тужила моя душа, до якого притягувала незрозуміла сила.

Мій шлях продовжується. Війна триває… Я все більше ненавиджу її потворне обличчя і тих, хто приніс в Україну безмежжя людських страждань та масштаби руйнувань, океани сліз. Очікую звісточки від татка та брата… Радію, коли, щоранку отримую СМС: «Привіт. Усе добре». Невідомо, наскільки в них все добре (ну і по-чесному, як може бути добре на війні?), але вони писали. Дякую Богу, що живі. Татко був янголом-охоронцем для мого братика, доки знаходилися разом на одному напрямку. Потім доля розлучає їх.

Кривавий Шлях. Проклята війна… Це вона принесла в мою родину жахливу звістку: тяжко поранений мій брат Стрілець Дмитро Вікторович, народжений 23 червня 1993 року.

Під час жорстоких боїв біля села Новоселівське на Луганщині його спіткала страшна біда – тяжке поранення, яке стало початком важкого шляху для нього і нашої родини. Досі пам’ятаю дзвінок від мами. У той день я була в школі. Матусин голос був розгублений, а слова розбивали серце: «Діма в лікарні, і стан його надзвичайно тяжкий». Швидко зібралися й поїхали до Харкова. Батька на деякий час відпустили з фронту, щоб він міг бути поруч із сином. Поранення складне, снаряд пройшов крізь стравохід, застряг у ключиці, уламки понівечили коліно, тіло вкрите подряпинами.

Лікарі боролися за його життя десять годин. Наступного дня нам дозволили зайти до реанімації. Це була болісна картина. Мій брат, такий сильний і відважний, тепер лежить безпомічний.

Далі лікування в Києві та Львові. Реанімація, катетери, медичні трубки. Він слабшав з кожним днем, і з кожною хвилиною танув на очах. Навіть була зупинка серця. Ми з мамою молилися всім серцем, і Бог тоді врятував його, подарувавши нам ще трохи часу побути разом. Попереду ще одна операція, яка вирішувала долю Діми. Три дні, оті три важкі дні тягнулися, наче вічність. Це треба було витримати. Ми всі були в очікуванні дива, але його не сталося. Він покинув нас 12 червня 2024 року, забравши з собою частинку нашої душі.

Йому навічно залишиться тридцять один. На Алеї Героїв у рідному селі серед інших Захисників є портрет і мого брата, який мужньо захищав Україну й віддав за неї своє молоде життя.

Який же довгий та тернистий шлях мені довелося пройти! На жаль, війна набирає обертів. Вороги хочуть поневолити наш народ, знищити нашу культуру, нашу мову, нашу історію, прагнуть, щоб ми стали манкуртами. Але вони цього не дочекаються. Нас не здолати, не сплюндрувати. Я не зможу й не хочу пробачити смерть мого брата й усіх хлопців та дівчат, які віддали життя за Україну. Будь проклята війна. Чекаю звістку про Перемогу. Слава Україні! Героям слава!