Вибухи були. Ми в Оріхові жили. Надіялися, що все закінчиться, але прийшлося виїхати. Складно було. Виїхали маршруткою заради онуків, бо, не дай Боже, влучить. 

Летять на людей бомби фосфорні, ракети – ось це шокує. Я навіть не знаю, як це можна передати словами – той страх, те жахіття. Навіть не віриться, що це, так би мовити, дружня наша країна, наші сусіди. 

Виїхали ми до Запоріжжя і тут перебуваємо з 12 квітня 2022 року до сьогодні. Нам дають гуманітарку раз на два місяці. Тут одежу давали люди, ще секонд-хенди безкоштовно роздавали. Це вразило. Ми і собі, і дітям понабирали одягу. Це, дійсно, людяний вчинок. А ціни на квартири ставлять захмарні. Хоч зараз і складно, але тримаємося, надіємося.

Уже третій рік ми в Запоріжжі. Хочеться дуже додому, але страшно їхати. Не дай Боже, поїду – і там щось станеться. Якщо зразу загину – це одне, а якщо відірве руку, ногу… Буду тоді калікою, нікому не потрібною.