«Летіли снаряди, з усіх боків усе горіло»

Прекрасне було життя. Була робота, я отримувала двісті доларів пенсії.

Зараз знімаємо квартиру в сусідньому місті, ми переселенці. У 2014 році, коли почалася війна, ми жили в Мар’їнці, там і перезимували. Загалом, ледве вижили тієї зими, і тоді змушені були піти. Пережили і найперші обстріли міста, і все інше. І в підвалах сиділи, і на багатті їсти готували, сиділи без електрики.

У Мар’їнку не можна було ні в’їхати, ні виїхати. У нас є підвал, але я боюся замкнутого простору. Хоч ми туди і свічки поставили, і воду, і лопати всілякі, однак боялася, щоб не засипало. Чоловік сидів спокійно, а я не знала, у який кут бігти й молитися Богу. Не дай Бог пережити таке!

... Чоловік був на роботі, сторож у музичній школі, я вдома. Вимкнулося світло, і як почали бомбити... Загалом, було дуже страшно, коли летіли снаряди, з усіх боків все горіло. Я бігала то в підвал, то назад, вже й не знала, куди подітися. Добре, що хоч ліхтарик був зі мною.

Ми багато чого вивезли: техніку, ковдри – усе, що вважали за потрібне. Хто його знає, адже і мародерство було.

Я вже втратила будь-яку надію. Були саміти, розмови. Думала, домовляться, помиряться. Але все ніяк. І ось зараз нинішнє загострення просто позбавило мене сну. Я так боюся, що все почнеться спочатку. Перестрілки продовжуються, навіть учора стріляли. Чути і в Кураховому. Чоловік саме був учора в Мар’їнці, він сьогодні приїхав.

Найбільше [є потреба] в медикаментах. Чоловік переніс операцію – рак легені. У мене на нервовому ґрунті цукровий діабет другого типу, як почалася війна. Я медпрацівник, 42 роки пропрацювала фельдшером на швидкій допомозі в Мар’їнці. І ось на нервовому ґрунті в мене стався цей цукровий діабет. Ми, звичайно, не шикуємо, живемо від пенсії до пенсії. Спасибі Рінату Ахметову, була дуже хороша допомога, дуже нам допомагала.