Мені 46 років. Я з дітьми жила в Охтирці. 

Перші удари по нашому місту були о пів на четверту ранку. Потім ледь не щодня нас бомбила російська авіація. Дуже сильні обстріли були восьмого березня. В місті багато руйнувань. Чимало людей загинуло. Сусід отримав контузію. Ми два тижні просиділи в підвалі, а потім виїхали. Менших дітей я відправила зі старшою донькою раніше. Їх вивіз доньчин друг. А мене вивіз брат. Нам доводилося довго стояти на заправках, бо були великі черги. 

Зараз ми живемо в селі Сари Полтавської області. Мене тут з дитинства знають. Житло я сама знайшла. Дрова надала сільська рада. Віруючі давали гуманітарну допомогу. Жителі села допомагали. Мені було шкода охтирчан, які залишилися в місті, тому я зібрала для них гуманітарну допомогу: макарони, картоплю, сало, м’ясо. Назбирала дві машини й відвезла. Час від часу їжджу перевірити свою квартиру. Щоразу везу одиноким бабусям і дідусям хліб. 

Я намагаюся рідше дивитися новини, особливо з дітьми. Коли вони бачать розбиті міста, хвилюються. Також дуже нервують, коли пролітають літаки, навіть якщо знають, що то наші. 

Діти звикають до нової школи. З ними працює шкільний психолог. Вони бояться повертатися додому. Згодні поїхати в Охтирку лише після закінчення війни. Я поки що не працюю. Стою на обліку в центрі зайнятості. 

Потрібно тримати себе в руках і дивитися вперед з надією. Перемога буде за нами.