Юлія Бортнік, група 10-П-1
Комунальний заклад загальної середньої освіти “Луцький ліцей № 28 з посиленою фізичною підготовкою  Луцької міської ради”
Викладач, що надихнув на написання есе: Гончарук Наталія Леонідівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

–  Катю, повернися! Повернися, я сказала! Доцю, війна почалася! – мама кричала як ненормальна сестрі. 
– Тим більше, – відповіла Катя, – я поїду на роботу, людям будуть потрібні хліб,  вода продукти, – і побігла на автобус. Катя працювала у сусідньому містечку в магазині. Того ранку мама щосили намагалася затримати її вдома. Так я дізналася, що почалася війна…
Ввечері ми всі пішли до дідуся з бабусею, ближче до людей, оскільки живемо на окраїні. Наступного ранку мій хрещений, дідусів сусід, пішов на війну. Через день на війну пішла ще одна близька людина – наставник, надійний друг – мій футбольний тренер.

Четвертого дня з Ірпеня з-під обстрілів втекли в село мій другий хрещений з сім’єю, а через місяць і він пішов на війну.
 

А потім мама вирішила вивезти нас за кордон. Сестра відразу відмовилася, аргументувавши це тим, що їй уже 18 років і вона для себе вирішила, що залишиться. Я теж для себе вирішила, що нікуди не поїду, але мама запропонувала мені угоду:  я їду з нею, а вона за це підтримає моє бажання вступити до правознавчого ліцею. Мама сподівалась, що за кордоном я зміню своє рішення, але сталося навпаки. Моє бажання повернутися додому росло. Останньою краплею для мене став випадок в магазині, коли я покликала свою маму, а за спиною почула: «Какая красівая нашая руская дєвачька». У мене в голові не вкладалося, як можна жити на одній вулиці з людьми, які руйнують мою країну. 

Не зважаючи на мамині вмовляння, сльози, наступного тижня я вже сама їхала додому. Дорога була складною, навіть довелося ночувати на блокпосту – розпочалася комендантська година.

До хати зайшла вночі, а вже зранку з сестрою пішли до школи за документами і характеристикою, а потім повезли їх подавати в ліцей для вступу, і купувати форму. Мій кітель був в рази більший, ніж треба, в штанях я тонула, а берців свого розміру не знайшла. Але я була щаслива.
Я вчилася з таким запалом, ентузіазмом, що дивувалася сама собі. Навчання перепліталося з постійними зборами, виготовленням свічок, плетінням маскувальних сіток. Тоді я дізналася про серйозне поранення в голову у мого тренера. Він довго перебував в комі, не говорив, нікого не пам’ятав. Далі була  дуже складна реабілітація, а зараз він повернувся до тренувань, щовихідних влаштовує благодійні матчі та збирає кошти своїй бригаді.

Літом підірвали Каховську ГЕС і наша з сестрою допомога спрямувалася вже цивільним людям. Ми в центрі села винайняли приміщення, виготовили та розвісили оголошення: закликали односельців зносити допомогу – ковдри, теплі речі, продукти харчування, засоби гігієни.

Люди швидко відгукнулися і вже за кілька днів волонтери забирали зібране нами. Вони запропонували й  нам поїхати разом з ними. Хотілося дуже, але зваживши всі ризики, ми з сестрою відмовилися. Мама б не пережила, якби з нами щось трапилося.

Та волонтерська поїздка закінчилася вдало. Дорогою назад вони нам привезли врятовану собачку з Херсонщини, яка була дуже налякана і зневірена в людях. Лише через рік вона дозволила нам її погладити, а зараз Кнопа найлагідніша собачулька, яка нам довіряє. Тоді ж волонтери розповіли, що на Херсонщині зараз дуже багато нічийних тварин, які потребують допомоги. І ми з сестрою почали прилаштовувати евакуйованих звірів. Одинадцять котиків і шість собачок з нашою допомогою знайшли собі нові родини, де їх люблять.

Якось восени зустріла хрещеного, якого на пару днів вперше від початку війни відпустили додому. Коли він побачив мене у формі, закрив очі руками і сказав: "Юля, нащо воно тобі?"

Треба! Хіба можна інакше? 9 вересня зник безвісти мій віртуальний друг. Ми познайомилися в Німеччині, мали однакові погляди на необхідність говорити лише українською, пропагувати українське, і ми спільним фронтом виступали у тамтешніх групах у соцмережах для українців. Тоді йому було вісімнадцять. А у девʼятнадцять він підписав контракт із ЗСУ і тепер зник безвісти. Ми не встигли побачитися…
Треба!