Чичива Марія Тимофіївна, вчителька початкових класів Кричильського ліцею ім. Леоніда Куліша-Зіньківа

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Похмурий, холодний видався ранок першого квітня дві тисячі двадцять другого року. Химери мучили всю ніч. Тому прокинулась ледь за четверту.

В очах стояло обличчя загиблого в боях під Миколаєвом двоюрідного брата Петра, його веселий голос при зустрічах в минулому та виступом голови ОТГ на цвинтарі;

пробігали картини похорону змінюючись пострілами та вибухами, що демонструвались по всіх каналах телебачення. У моїй пам’яті Петро залишиться патріотом, життєлюбом і вірним сином своєї землі.

У кожного українця розриває серце від жаху і болю, що прийшов до нас з орди. Лапоть руйнує все живе і прекрасне довкола, що ніяк не можна пояснити.

Моя війна розпочалась зі смерті мами, моєї рідної неньки. Ніч пройшла стоячи біля труни у заупокійних молитвах, які під ранок збивав шум машин на вулиці. Вийшовши на шлях вранці я почула страшне слово – війна від сусідки Ніни.

Мовляв, Київ бомблять. Відкривши телефон, побачила безліч повідомлень про бомбардування. Зі страхом думалось про всіх родичів, які перебували у різних місцях.

Ввечері сестра Оля сказала, що їде із сім’єю додому, я засмутилась ще більше. Адже за звичаєм на другий день треба провідати могилу, сходити до будинку матері. Але Оля похапцем зібравшись, чмокнула мене і з сім’єю поїхала. Син Юра теж рушив на Луцьк, бо ж відпросився на день, завтра на роботу. Я тішилась тим, що Валя лишилась, ми все зробимо — як годиться. Так і було. Тільки прийшли з кладовища, задзвонив телефон Валі, це Оля.

Сказала, що пішла до військкомату, записалась добровольцем, що величезна черга, але з її медичним досвідом взяли. За кілька днів поповнила лави і Валя, вона теж медик. Син Олі теж пішов до лав ЗСУ.

Мені веліли ходити щонеділі в церкву, носити хліб на заупокійну літію. Я тоді не знала, як за сорок днів стану відстоювати Українську церкву на зборах громади і врешті ми її приєднали до ПЦУ, не очікувано для себе – стала хористкою.

А на роботі ми плели маскувальні сітки з того, що самі понаносили, ліпили вареники, пельмені, налисники, голубці з власних продуктів, або теж хтось привіз. Робота кипіла зранку до вечора. Руки горіли від качалки, з’явились мозолі, але це пусте, головне – допомогти нашим. Чоловік лісник весь час був на роботі: робили валку дерев на в’їздах і виїздах, виготовляли коктейлі Молотова, проводили тактичну та медичну підготовку на випадок вторгнення з нашого боку.

Доня моя Тетянка вагітна другою дитиною, чекають хлопчика. Але стан здоров’я дуже небезпечний – велика загроза втрати, вона на збереженні постійно.

Після бомбардувань Львова їх прихистила в селі поблизу подружка свахи Галі, щоб поближче до лікарні. Та за місяць повернулись. Бо ж Тані скоро народжувати. А в червні за допомогою хірургічного втручання з’явився Дмитрик. Слава богу, все добре. Осінню одружився Юра з Іриною і Олег Олі з Марією.

У обох вже є поповнення: Марія народила Дем’янка, Ірина – Олечку. Олег не часто бачиться з сім’єю, бо ж на передовій. Двічі вже поранений штурмовик бригади Азов, кулеметник.

Тож в зоні ризику постійно.

20.10.24 – День народження Ольги. Його ми чекали найбільше. Їй 60. Зранку підписали рапорт про звільнення по віку. Вона швидко здала справи і рушила додому. Дорога була тяжкою: рух по переправах, вказівні знаки відсутні, інтернет не працює. Але вночі була дома.

Вранці я вже в неї – побачити свою рідненьку сестричку, що повернулась з пекла. Ми довго розмовляли про дітей, онуків, що в нас з’явились за час війни, про Тетянку мою, яка втретє вагітна, про шлях майже в три роки. Не віриться – скільки всього відбулось з нами.

А що натомість? Стали глибоко цінувати мир, життя, один одного в сім’ї, в родині, друзів, знайомих, колег.

З’явилось надзвичайно гостре усвідомлення своєї ідентичності, приналежності до великої і сильної нації, віра у справедливість, мир, перемогу. Єдине – час не повернути назад, рідних не воскресити, не зустріти знову тих, хто загинув.