Олена Іванівна сумує за Оріховим, часом плаче, але повернутись не може – там надто небезпечно.

Я народилася в 1941 році в Копанях Ростовської області. Коли вийшла заміж, переїхала в Оріхів. А коли війна сталася, ми з донькою були вимушені переїхати у Запоріжжя.

Були ми вдома ранком 24 лютого. Прокинулася, чую – стріляють. Я пішла в місто на базар, і дізналась, що війна почалась. Ми думали, що постріляють та перестануть. А воно не так сталося.

У людей хати порозбивало і квартири. Немає світла, немає води, немає газу - ніхто не думав, що таке буде.

Кладовище розбили, пам’ятники валяються. Всіх шкода й всього шкода. Поки не дуже порозбивали, то працював ринок, хліб був. Пізніше почали привозити гуманітарну допомогу. У підвалі нашого будинку комунхоз зробив воду, а потім і там води не стало.

Ми на п’ятому поверсі жили. Дуже боялися, що полягаємо спати, а росіяни гепнуть по даху, але поки Бог зберіг. Та жити там далі було надто страшно. В нас сумки стояли з перших днів війни. Тож ми найняли машину, повантажили, що могли, і поїхали. Шкода тільки холодильник і пральну машинку – таке з собою не забереш.

Ми зараз квартиру орендуємо, але все чекаємо, що повернутись зможемо. Кого зустрічаємо тут зі знайомих, всі додому хочуть. Щоб відволікатись, я ходжу до міста: то в магазини пройдусь, то з людьми на лавочці посиджу.

Може, до Нового року війна і кінчиться, але того ніхто не знає. Сиджу сама, поплачу та й перестану - що зробиш, як таке наше життя. Одного хочеться – щоб нашим дітям і онукам добре було.