Ми з дружиною жили в селищі Залізничне Запорізької області. Працювали на заводі – філіалі підприємства «Мотор Січ». 

Почули вибухи ще 23 лютого. Вони лунали з боку Гуляйполя. Діти розплакалися. Наступного ранку по телебаченню побачили виступ путіна і дізналися про початок війни. Того дня ми ще працювали, а з наступного почалися вимушені вихідні. З другого березня зникло світло, його досі немає.

Зараз селище розбите. Там тепер навіть не хоронять мертвих: бояться копати й натрапити на нерозірваний снаряд. 

Дружина з двома доньками і онучкою виїхала на евакуаційному автобусі в Запоріжжя. А ми з зятем залишилися. Пізніше виїхали на робочому бусі. Сусідка приглядає за нашим будинком і годує собаку. Кота ми забрали, а пса залишили, бо він звик жити на вулиці – у квартирі не витримав би. Ми спочатку жили у старшої доньки, а потім орендували собі квартиру. 

Я не знаю, яке майбутнє чекає на мене. Мені 56 років, треба допрацьовувати до пенсії, але заводу в Залізничному вже немає. Та й навряд чи в селищі буде робота після війни. Воно зруйноване. У ньому мешкало більше тисячі людей, а залишилося близько двадцяти. Можна знайти роботу в Запоріжжі, але вона буде тимчасовою, бо я все рівно хочу повернутися додому. Там мій будинок, зведений батьками. Щоправда, вікна вилетіли, але я вставлю нові. Квартира дружини взагалі розбита. З неї стирчить нерозірваний снаряд - його будуть підривати. Тож можна вважати, що квартири вже немає.