Мені 82 роки. В перший день війни був великий для нас шок. Ми не могли дуже довго повірити в те, що це почалось. Наш Снігурівський район весь був без світла і без води дев’ять місяців. 

Я не могла повірити, що росіяни таке накоїли. Всі наші родичі - в Росії. Ми ніколи не могли подумати, що вони на нас нападуть, що будуть таке оце робити з мирним населенням, що будуть заходити в хату з автоматами обшуки робити. Говорити нам: «Я тебя убью, мы пришли тебя убивать». Це було дуже страшно. 

Дуже холодно було: всього три градуси в нас у хаті, бо опалення під електрику зроблене. Це було щось страшне. Ми замерзали. А бомбування - це було дуже страшно. Шари горіли, літали такі вогняні шари. Це було дуже страшно. 

Діти виїхали. Донька моя - інвалід другої групи. Вони з чоловіком виїхали, поки був коридор і їх випустили. Онук залишився тут. Йому руські поламали прикладом ногу - просто перебили. 

Вибивали двері й все, що тільки могли, те і робили. Гаражі обікрали. Вони як нелюди були. Це просто якийсь жах. Забирали продукти, машини. Приїжджали, чіпляли такий гачок, виривали двері і все вигрібали з гаражів, що тільки могли. 

Старих вони не сильно чіпали, але все одно доривалися, як хотіли, якщо знали, що хтось в АТО служать, чи щось таке. Онуку телефон прострелили, били, два рази ногу йому поламали. 

Я думаю, що закінчиться скоро війна, і  буде наша перемога. І Україна розквітне так, що всі ці позаздрять нам. Я бачу майбутнє хороше. Ми відбудуємось. Війна показала, які наші українці. Нам побили все, але ми встали, поставили нові вікна. В нас знову прилетіла ракета, знову побила все - ми знову все поставили. Ми ж не ледачі люди.