Ми з міста Снігурівки Миколаївської області: я, чоловік і дитина дев'яти років. Я і чоловік працювали, дитина ходила до школи. А з 19 березня наше містечко було в окупації. 

Тиждень проживши у підвалі, ми вирішили виїжджати. Було тяжко, бо не було зелених коридорів. Ми виїжджали на свій страх і ризик. Нас їхало чотири машини, в кожній були діти. Гарантій ніхто ніяких не давав: чи доїдемо ми на підконтрольну територію, чи ні. Дорогою бачили спалену техніку, бачили, як летіли «Гради», в машину летіло каміння, земля.

Батьки мої залишилися в окупації: вони спочатку не хотіли виїжджати, а потім, уже як захотіли, вже нікуди не випускали. Зв'язку не було. Вже перед самою деокупацією до батьків прийшли вночі орки, забрали автомобіль.

Ми виїхали на захід України і пробули там вісім місяців. Після того як узнали, що нас деокупували, ми через два тижні вже були вдома. Тут не було ні води, ні світла, роботу я і чоловік втратили. 

В мене одне бажання: щоб більше цього не повторювалося взагалі. Не хотілося щось подібне переживати. Раніше бабуся говорила: «Головне, щоб війни не було». В дитинстві я не розуміла значення цих слів, але зараз це - найважливіше, що може бути.