Війна почалася для мене в 2014 році. Я народився і все життя мешкав у Донецьку, закінчив два вузи, одружився, виростив двох синів, будував успішну кар'єру. Жахливі обстріли ми пізнали ще влітку 2014 року, як і постійний ризик для життя тих, хто залишався патріотом України і не бажав жити в "русском мире".

Ми жили у власному будинку, який постійно покращували і добудовували, ми ніколи не отримували від держави якоїсь квартири чи іншого житла, тому дуже цінували свій невеличкий, але дуже затишний будинок. Тому найчастіше і згадую наше життя в нашому будинку.

Що почалася війна я зрозумів 26 травня 2014 року, коли по дорозі в донецькій аеропорт були розстріляни два КамАЗи з боєвиками сепаратистами. Я продовжував жити і працювати у Донецьку. Але попросив синів виїхати із міста.

Пережив мінометні і кулеметні обстріли, коли кулі били у бетонний блок, за яким я лежав, коли земля, піднята у повітря вибухами мін, сипалася мені на голову. Пережив затримання поліцією "днр" за звинуваченням у допомозі партизанам.

Назавжди залишиться у пам'яті випадок з моєю дружиною, яка працювала вчителем української мови в середній школі, і виконувала обов'язки завуча. Ми щиро вірили, що Донецьк звільнять від тієї наволочі - сепартистів. Вважали, що це станеться до Дня незалежності. Тому дружина і готувалася до нового учбового року, аж поки до школи місцеві мешканці не привели озброєних автоматами сепартистів з вимогою "розстріляти бандерівку", яка не дозволяє знімати прапор України і державні символи. Це було дуже страшно. Закінчилося тим, що сепаратисти зірвали всі символи України і пішли. А ми з дружиною виїхали на підконтрольну Україні територію.

Спочатку ми мешкали у Покровську, а потім переїхали до Києва. Адаптуватися у Києві було важко. Починаючи з оренди житла - ніхто не бажав надавати житло донецьким. Мені різали шини в авто, царапали кузов, закидували авто яйцями. За донецькі номери на авто.

До 2019 року я працював у донецькій компанії, а коли звільнився, не міг довго знайти роботу керівника або менеджера, хтось не бажав працювати з донецьким, а хтось вважав, що я вже старий, а мені у 2019 році було 54 роки. Тому працював на будівництві, різноробом. Поки не знайшов роботу знову у донецькій компанії. У продажах, а через півроку став директором.

Я і моя родина жодного разу не отримували гуманітарну допомогу, не вважали за потрібне, оскільки заробляли самостійно. Не отримували навіть після початку повномасштабного вторгнення.

Після повномасштабного вторгнення росії ми з дружиною залишалися у Києві. Пережили всі повітряни тривоги. З усіма українцями сумували за загиблими громадянами України... З усіма українцями оплакували вбитих у Бучі, в інших містах України... І допомогали військовим, чим могли.

Не можна забути і не можна пробачити ворогу всі ті злочини, які рашисти зробили в Україні, починаючи з 2014 року. Ніколи.