Митейко Катерина

Запорізька гімназія №64, 9-Б клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Немикіна Світлана Володимирівна

"Війна. Моя історія"

До дві тисячі чотирнадцятого року моя родина, як і багато інших, жила спокійним життям. Все було добре: батьки працювали, саджали городину, діти навчалися, разом відпочивали…. Взагалі все було гарно, поки не почався референдум у Донецькій області. Відтоді все і почалося: незрозумілість, зневіра, обстріли (хоч ще не дуже інтенсивні), стрілянина по околицях рідної Новомихайлівки, де розташувалися наші військові.

Десь через півроку зранку було нанесено сильний удар по центру нашого села. Було дуже спекотно - обстріляли лікарню, магазин, будинок культури та ще з десяток приватних будинків. За п'ятнадцять хвилин обстрілу багато чого постраждало. Потім потроху все налагодилося, стріляли по околицях, але вже не так часто. Ставало спокійніше. Повсякденне життя продовжувалося, батьки ходили на роботу, я - до школи. Хоч і було боязно, та ми навчалися. Військові попереджали про можливі обстріли. Тоді всі учні разом з вчителями спускалися в підвальне приміщення, де продовжували заняття. Могли годину, а то й дві навчатися в підвалі.

В дві тисячі дев'ятнадцятому році у мене з’явилася сестричка. Вона була така малесенька і бепорадна. Я все Бога молила, щоб не стріляли, щоб не було гучних вибухів та руйнувань. Коли Веронічка підросла, мені було дуже боязно за неї, вона ж така ще крихітка. Куди бігти, де ховатися, коли обстріли?.. Через рік вона почала ходити та коли чула вибухи, присідала, закриваючи свою голівку маленькими долоньками. Зростаючи сестронька почала все розуміти і коли стріляли, вона кричала й плакала. Так і проходило наше життя. Ми жили на передовій - лінії розмежування дванадцять кілометрів. Обстріли кожного дня збільшувалися.

До школи ще ходили, коли-не-коли по селу стріляли, по окраїнам десь прилітало. Із родиною я ховалася скрізь: посередині хати, під столом, у ванній кімнаті…

У новорічну ніч дві тисячі двадцять другого року були сильні обстріли Новомихайлівки. Раніше на Різдвяні свята ми носили вечерю, колядували, співали пісні, водили Меланку, а тоді всі боялися виходити з хати тому, що було дуже небезпечно. Село обстрілювали постійно. В будинку залишатися було страшно. Нам доводилося бігати вночі до лікарні в підвал, де працював тато. Це тривало щодня. Батьки дуже хвилювалися за нас. Ставало нестерпно, коли прилетіло поряд два снаряди, тато з матусею вирішили переїхати до бабусі в село Костянтинівку.

Там ми прожили один місяць. Спочатку було все добре, тихо, десь далеко лунали постріли, поодинокі вибухи. Але таке «затишшя» тривало недовго. Дев'ятнадцятого квітня дві тисячі двадцять другого року року Костянтинівку обстріляли дуже сильно. Навіть на наше подвр’я прилетіли уламки снарядів. Було боязко, ми не знали куди ховатися. Ніч провели у страхітті. Тоді тато прийняв рішення виїджати подалі від війни, щоб врятувати матусю, мене і мою молодшу сестричку. Мені було дванадцять років. Ми посідали в автомобіль, схопили документи, накидали вбрання і поїхали шукати прихисту. Добрі люди нас приютили в Запоріжжі. Другий рік я навчаюся в гімназії № 64, відмітки в мене хороші. Вдома граю з сестричкою, їй уже чотири роки. Вона в мене хороша, слухняна, але буває шкідливою. А війну ми переживемо.

В Запоріжжі добре, тільки не знаємо, що буде далі, адже наш будинок згорів, все розбито… У Костянтинівці у бабусі теж будинок зруйновано, у бабусі Валі у Вугледарі двухкімнатна квартира розтрощена. Повертатися нам нікуди…

Та, я вірю в наші Збройні Сили. Знаю, що моя держава вистоїть, переможе, що вона найкраща, найрідніша у світі… Слава Україні! Героям слава!