Данілова Софія, учениця 11 класу Стецьківського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Сумської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Радько Людмила Віталіївна

Війна. Моя історія

Яка ж дивна нинішня реальність! На минулому тижні в нашому селі ввімкнули вуличні ліхтарі. Дрібниця, та чомусь, йдучи освітленою вулицею, я майже повірила, що війна вже минула, що все вже добре. Чудернацька асоціація певно, та я, дійсно, не згадаю, коли востаннє мою дорогу додому освітлювало щось, окрім місяця, зір та ліхтарика телефону.

«Чудна, їй-Богу!» - сказали друзі, коли я, роззявивши рота, дивилася на вогні, розкидані по селу. І справді... Наче вже й не війна...

Ой! Згадалася ще дрібничка. Давно-давно, часом здається, у минулому житті, ми їздили на олімпіади в інші школи. Ото були часи! Після карантину, а тим паче  війни, не було більшого щастя в нас. Принаймні, на скільки я знаю. Позавчора я їздила на олімпіаду з англійської... В іншу школу! Як то було чудово! І знову... Відчуття, наче вже все позаду, наче вже все добре. Спогади схожі на ті, яким вже кілька років від роду: усі між собою знайомляться, сміються в перерві між етапами, хтось їсть бутерброд, якась жіночка сперечається з журі. І наче нема... І наче позаду.

Спогади 24 лютого дуже чіткі, не дають ні на мить, як би я не хотіла, засумніватися у своїй правдивості. Крики, збори, глухий гуркіт десь за лісом, мамин пиріг на кухні і телевізор, сусідський покинутий кіт, вірш-епіграф до роману «Біси».

Частина спогаду того дня, певно, спільна для всіх нас. Можливо, через кілька віків всі ті «коти» та «епіграфи» зітруться з нашої пам’яті і ми матимемо лиш один спільний погляд? Я думаю,  так. А ще м’ясо. Хто б міг ухватити в рота шматок свинини після всіх тих повідомлень та картинок трупів військових...цивільних...дітей і тварин?  Я не могла.

Вибухи лунають постійно. Навіть зараз, частіше, ніж тоді. Просто всі вже звикли.

Якби хто у мене запитав «Коли до тебе прийшло усвідомлення війни?», то мені б на думку спала одна конкретна дата — 8 травня 2022. Для когось усвідомлення прийшло з першими вибухами, із першими зруйнованими будинками чи з першим сповіщенням повітряної тривоги. А для мене — із повідомлення про загибель людини, яка декілька місяців перед тим сиділа на стільці в шкільній бібліотеці і розповідала мені про «Джуру».

Чомусь тільки тоді я зрозуміла — це насправді, і звуки вибухів тоді стали гучнішими для мене, і кожна новина тоді була прочитана мною захлинаючись. Усі мають свої історії. Чиїсь — і поряд не стояли з моєю. Чиїсь читати було нестерпно боляче, бо навіть манюсінька частинка їх болю, розділена між масами читачів, викликала ті ж нестерпні муки душі. Не можу уявити, як було їм...

І знаєш... Я радію! Радію що ввімкнені ліхтарі на вулицях. Радію, коли смакую м’ясо. Радію просто, бо можу. Бо за що ж тоді йде війна? Хіба не за можливість радіти просто так? У телефоні висвітилось довгоочікуване: «Відпустили на 10 днів. Чекайте вдома!»