Мені 59 років. У мене є чоловік. Він інвалід. Ми мешкаємо в місті Охтирка Сумської області. До пенсії я працювала у лікарні, тому 24 лютого мене попросили приймати поранених бійців. Я цілодобово була у шпиталі. Військових привозили кожні три хвилини. 

Кружляли літаки й скидали бомби. Моя вулиця горіла. Із сусіднього триповерхового будинку знесло дах. Під час обстрілів я ховалася у підвалі лікарні. Добре, що її не обстріляли. 

Я дуже вдячна своїй подрузі, Долі Галині Олексіївні. Вона давала мені хліб. Ще одна подруга, продавчиня на м’ясному ринку, завжди телефонувала мені і питала, чи я не голодна. 

Мій будинок дуже постраждав від обстрілів: побитий дах і вікна, стіни потріскалися, розбиті телевізор, мікрохвильова піч, духова шафа, холодильник. Вікна я вставила своїм коштом. Шифер на дах пообіцяв дати Червоний Хрест. 

Коли є електроенергія, я готую їсти на електропечі, вмикаю обігрівач. А коли її немає – живу в холоді й голоді. 

До війни я була життєрадісна і привітна до людей, а тепер стала нервова, інколи буваю навіть агресивна. Раніше у мене не було проблем з тиском, а зараз він часто підіймається. 

Мене заспокоює робота в саду й на городі. А ще – собака й котики. Коти для мене, як діти. Вони мене відволікають. 

Хочеться, щоб був мир.