Я з великою родиною мешкаю у Краматорську. З початком війни ми всі разом виїхали до Полтави, до моєї сестри. Чоловік повернувся одразу, а ми вирішили повертатися до Краматорська у листопаді. У Полтаві доводилося винаймати житло, грошей на квартиру не вистачало.

Зранку 24 лютого ми почули вибухи. Ранок був, певно як і у всіх українців, дуже тривожний. До останнього не вірили у повномасштабне вторгнення, тому тривожної валізки не мали, а потім терміново почали збиратися. У перший же день у нас дуже гупало. Особливо вибухів боїться наш собака. Він одразу біжить у сховище, у ванну, і нас закликає. 

Найбільші труднощі – морально-психологічного характеру. Новини читаю постійно. Дуже переймаюсь долею країни, долями людей. Добре, що ми працюємо - якийсь прибуток є. Сім місяців винаймали квартиру, а потім стало важкувато.

Для мене біда – це те, що люди залишаються без житла, втрачають рідних, залишаються без нічого. Дуже хвилюємося, як будемо далі жити. Росіяни – просто виродки, які знищують українців як людей. Це найжахливіше.

Я думаю, що війна надовго. Розмовляти з ворогами неможливо, зупинити їх буде важко. На жаль, і озброєння, і людського ресурсу у нас недостатньо. Хоча надія в душі, звісно, на нашу перемогу.

Майбутнє, бачу як Перемогу зі сльозами на очах. У багатьох людей перевернеться все у їхніх душах: вони будуть по-іншому сприймати життя, цінувати його. Раніше мирне небо для нас було просто словами, а тепер усі розуміють, що мирне небо потрібне кожному українцю.