Наше місто Соледар Донецької області знаходилось дуже близько від лінії розмежування, і з перших хвилин початку повномасштабного вторгнення країни-агресора до України ми чули вибухи.

В той день життя змінилося. Кожний вечір проходив в режимі світломаскування і затемнення. Напруга зростала. На телефони встановили додаток, що сповіщав про повітряну тривогу. Перші кілька днів він не вмикався, а потім почав вмикатися практично без перестанку. Була практично постійна повітряна тривога. Майже не вимикалась сирена в місті. Її було чутно в усіх куточках. Від неї неможливо було сховатися.

Практично постійно ми знаходилися в квартирі в коридорі, тому що поряд з нашим будинком не було сховища. І в цьому звуці сирени ми постійно чули, як щось летить в повітрі. І ти весь подумки згорблюєшся в коридорі, тому що не знаєш, що це та де впаде, і чи зачепить тебе та твоїх рідних, друзів, чи пролетить. Діти в цей момент пригиналися і з завмиранням дивилися на мене. Це саме ті моменти, в яких ти повністю безпорадний і не знаєш, як всіх схопити та куди втекти і сховатися.

В перші тижні була надія, що війна не може тривати довго. Що це не має так бути! Та напруга не зменшувалася, а зростала. Тому на початку квітня ми не змогли далі знаходитися у місті та були вимушені залишити своє безтурботне життя, свою затишну оселю та поїхати в невідомість.

Виїжджали ми також під звуки постійних вибухів та сирени. Перед цим я бачила відео, як були розстріляні люди в автівках та автівки, які зачепило вибухом снарядів. Дуже переживала, щоб ми змогли проїхати в безпечне місце неушкодженими. Тільки-но ввечері, коли ми під'їжджали до міста Дніпро, я змогла дещо розслабитися.

Нашою другою домівкою стало місто Черкаси. В цьому місті, на щастя, практично спокійно. Та все одно є повітряні тривоги. В ці моменти дитина не спить вночі та чекає, коли скінчиться тривога. Страх залишився. При кожному обстрілі, коли в небі чутно гучні звуки, ти дивишся в очі своєї дитини і не маєш змоги сказати, коли все скінчиться. Просто притуляєш міцніше до себе і молишся, щоб все скінчилося. Також дуже боюсь під час початку обстрілу опинитися десь далеко та не мати змоги заспокоїти. Хоч діти вже і не маленькі, а тривога завжди з ними.

З початком війни всі полиці в магазинах та аптеках миттєво спорожніли. Доставка продуктів харчування та ліків до нашого міста не здійснювалася. Це був початок гуманітарної катастрофи - не вистачало їжі та ліків.

Надалі ситуація тільки поглиблювалася. На той момент до нас не доходили ще гуманітарні вантажі. Дуже боялися, щоб не захворіти. Адже лікуватися було майже нічим. Коли вирішили виїхати з нашого неспокійного регіону, де велись бойові дії, до більш безпечного місця. Перше велике місто, де ми зупинилися, було Дніпро. Нашу родину на ніч в себе розмістили навіть не близькі знайомі, а просто мешканці нашого міста, які зняли це житло буквально дві години назад. І от коли ми зайшли до них в хату, то діти перше, що попросили - це два банани, що лежали на столі. Адже на той момент для нас це було вже забуте відчуття смаку.

Для мене особисто дуже багато речей, з якими ти стикаєшься зараз, нагадують нам про домівку та наше місто. Дуже часто ці спогади викликають сльози. Наприклад, почалася весна. Почали квітнути звичайні червоні тюльпани та білі нарциси. А я ходжу і не можу на них спокійно дивитися. Мені вони нагадують нашу маленьку дачу, яка втопала вся у квітах. І так дуже багато таких речей. В квартирі, яку ми орендували, не було ножа. Стояла в магазині вибирала і мимоволі почали котитися сльози. Адже дома всілякого посуду було вдосталь, як і ножів. А наразі нічого не залишилося. Квартира повністю згоріла.