Світлана вивезла дітей зі сходу країни в Полтаву, але і там вони довго ховались під час тривог
Я разом із дітьми мешкала в місті Дружківка Донецької області. Коли почалась війна, моя молодша дитина зламала ногу і не змогла спускатись до підвалу. Та й підвал би нас не врятував. Підприємство, на якому я працювала, закрилось, роботу я втратила. Тому ми вирішили виїхати. Думали, що мине. Я забрала дітей і поїхала.
Був постійний страх. Спочатку нам було і в Полтаві дуже страшно. Кожну тривогу я дітей клала в коридор, переживала, з вулиці постійно заганяла. Моральний стан важкий, і ми не вдома: орендоване житло, постійний страх, що не знайду роботу.
За що я буду годувати дітей, навчати? Вдома залишилась бабуся і я боялась, щоб туди не прилетіло. І до сьогодні цей страх є - постійно думаю, щоб все вціліло, щоб житло залишилось неушкодженим, бо починати все спочатку дуже страшно.
Шокувало те, що Україна поділилась на дві частини: війна є в Донецькій області, у Харківській, а заїжджаєш у Київ – нібито війни немає. Навіть і в Полтаві - так само. Це мене шокувало. Сідаєш в Інтерсіті, три години – і у тебе війна над головою. Так, ми маємо жити, святкувати свята. Але страшно, що люди розділились і не підтримують один одного.
Мене дуже гарно приймали у Полтаві. Моїх дітей запрошували на концерти, якісь благодійні заходи, робили їм подарунки. Мій молодший син навіть виграв комп’ютер для навчання. Сусіди, де я винаймаю житло, приємні люди, дуже гарно до нас відносяться.
Мене Полтава взагалі добре прийняла. Інколи я навіть забуваю, що я тут переселенка, просто знаю, що не вдома, а так - нібито все рідне. Скільки допомоги мені надали з першого дня!
Полтава - найближче спокійне місто до нашої області, до нашого дому. У мене тут рідний батько. Хоча він зі мною не живе вже 30 років, але я знаю, що є рідна людина. Ми спочатку жили з батьком, потім найняли квартиру. У нього інша родина, тому не стали його утискати, але я відчуваю, що я тут не сама.
Батько мій тут, мати живе в Грузії. Всі мої подруги - хто в Німеччині, хто в Австрії, хто на заході Україні. Я нікуди не хочу їхати, хоча мене не раз гукали. Вдома краще, хоча маємо, що маємо, і сподіваємось на краще.
Я не знаю, що має статись, щоб війна скінчилась. Яка взагалі може бути домовленість? Треба було не починати. Я просто чекаю, що, може, той російський президент одумається.
Що мрії здійснюються, це я знаю на сто відсотків. Після закінчення війни я повернусь додому, повернеться моя мати, і все буде добре. Повернемось додому, і у нас буде старе нове життя.
