Марталога Софія, 10 клас
Ліцей "Крила України" Знам’янської міської ради, Кіровоградської області
Вчителька: Філіпова Світлана Миколаївна

Війна. Моя історія

Мабуть, найстрашнішою подією в житті кожного є війна і смерть близьких тобі людей. Це не тільки світова катастрофа та політичні конфлікти, це рана у серці кожного українця, яка не загоїться ніколи.

Я, дитина війни і усе життя буду пам’ятати, як ці нелюди нищили мій народ. Буду згадувати той страшний лютневий ранок, слова Президента України, Володимира Зеленського, про воєнний стан, ті емоції і відчуття, які тоді охопили мене, перші кадри зруйнованих будинків, перші цифри загиблих, першу сирену.

Згадуючи той страшний ранок, 24 лютого 2022 року, на очах з'являються сльози. Досі не вкладається у голові, що все це відбувається сьогодні, з моєю країною, з моїм народом, з моєю сім’єю. Скільки людей безжалісно вбито, скільки зруйнованих домівок, скільки…. – і все це заради чого? За усі дні війни, найперше, що я згадаю, це коли у нашому місті почала лунати сирена.

Цей звук запам'ятаю на все життя. Я ніколи навіть і уявити собі не могла, що буду чути її щодня по декілька разів, тому що до цього вона лунала лише у школі під час навчань з пожежної безпеки. Тоді я думала, як добре, що це не справжня тривога, як добре, що є можливість пропустити урок, але зараз, коли лунає сирена, серце наче пропускає удар, адже це сигнал, що «русский мир» випустив ракету по нашим містам і селам. Начеб то і звикаєш жити із цим звуком, але ніколи не звикнеш до почуттів, які він викликає.

Стрес, у якому я перебуваю і до цього часу, розділив моє життя на «до» і «після». Одразу, переді мною ранок 24 лютого. Всі розгублені, починають складати до купи речі, щоб у випадку чого, взяти головне і бігти у невідомість.

Війна позбавила мене багатьох можливостей! Хто відповість за втрачене дитинство? Провівши опитування серед моїх однокласників та друзів, які живуть в інших містах нашої держави, я виявила, що порушуються наші права на освіту, право на захист від усіх форм фізичного та психологічного насильства, право на відпочинок і дозвілля, право на захист від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, а саме головне, право на життя, право на дитинство. Ми дуже швидко стаємо дорослими.

Кожного дня сиротіють хлопчики та дівчатка, «руський мир» вбиває їх батьків, позбавляє права на зростання в сім’ї, здійснює геноцид українського народу. Сотні мирних жителів, серед яких і діти, були розстріляні російськими військами та скинуті в братські могили або залишені на вулицях у передмісті Києва, в Бучі, Ірпені, Ізюмі, Маріуполі……

Окупанти тероризують мирне населення. Постійні обстріли по житловим мікрорайонам Чернігова, Сум, Харкова, Кропивницького, Миколаєва, Одеси, Хмельницького та всіх інших територій України не припиняються. Ці та інші оточені чи окуповані українські міста і села страждають від гуманітарної катастрофи, їх жителі перебувають без будь-яких благ цивілізації - світла, води, опалення. В них страждають люди від дефіциту їжі, води, ліків. Ворогом повністю знищується цивільна інфраструктура.

Я впевнена, що росія повинна відповісти перед світом за те, що вони зробили, їм не має прощення.

На мою думку, треба зібрати всіх дітей, чиї міста і села зруйновані, або які жили на лінії розмежування під обстрілами, сиділи по 2-3 місяці в підвалах і влаштувати їм грандіозну подорож світом, щоб вони зрозуміли, що життя не закінчується в Попасній або в Маріуполі, Лісичанську, а вони це найдорожче що є в України!!!

Хочу, щоб ніхто більше не порушував мої права, ніколи не зазіхав на нашу свободу та суверенітет моєї рідної України. Вірю, що найближчим часом, після Перемоги, моя країна стане рівною серед рівних європейських держав. А поки, боротьба триває і коштує нам життів багатьох тисяч найкращих представників нації. Але, ми вистоїмо і переможемо, бо ми мужні, ми незламні, бо ми Українці!