Ріттер Анастасія, 11 клас, Новоукраїнська гімназія Кам'янської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Дашевська Марина Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Напевно, у кожної людини є  улюблене місце: там час тече повільніше, в саду тихо тьохкає соловей, а повітря наповнене свіжим ароматом волі. Для мене таким місцем є моє рідне село запорізького краю – Червоноселівка. Дружня та гостинна атмосфера. Мешканці села знають один одного і завжди готові прийти на допомогу.

Все закінчилось 24 лютого 2022-го, в село увійшли військові РФ. Спочатку ми з мамою вирішили, що не виїжджатимемо. Тут наш дім, якось перечекаємо: є своя картопля, деяка заготівля у погребі — виживемо, дочекаємось наших.

Намітили собі певний план дій: не виходити зайвий раз за межі двору, не провокувати окупантів, дбати про худобу, щоб було що їсти.

Батька з нами вже тоді не було — помер напередодні війни, бідолашний, але хоч не побачив всього того жаху. Моя мама намагалася оберігати мене, як могла. Ми займались господарством і почували себе в безпеці тільки у своєму дворі. Телебачення я майже не дивилась, там одразу з’явилися російські канали й груба пропаганда.

Кожної ночі ми чули залпи, чули, як російські ракети летять вбивати людей. Я постійно ховалась під ковдру, в надії, що вона мене врятує.

Страшно, що твоїм життям можуть розпорядитися інші люди, погані люди. Як непросто мені, підлітку, усвідомити реалії війни й окупації. Тиснуло відчуття страху й несвободи. На той момент, коли мама прийняла важке рішення: «Треба їхати, діла не буде», — сказала вона, закінчувались гроші, був дефіцит продуктів, а головне — ліків, які мені були конче потрібні. Ми слідкували за новинами, обирали час для виїзду. Нас погодилась вивезти сусідка, в авто вмістилося шестеро людей без водія. Кіт Тіма — друг, з яким ми не розставались, лишився у знайомих, «Нас не буде всього декілька місяців», — подумала я…

Вирушили 8 квітня, було ще темно, ми квапились зайняти чергу на виїзд.. Це був останній гуманітарний коридор через м. Пологи. Всі нервують під’їжджаючи до чергового блокпосту. Всі, окрім мене. Я подумки раділа, що це були останні хвилини в неволі.

Ненавиджу згадувати ті дурнуваті питання: “Звідки-куди їдете?”. Наче самі не бачать, ми тікаємо з рідного дому, від вас, від «руського миру»!

А доводиться мовчати, тому що маєш справу з окупантом, треба думати, чи правильно ти дивишся в бік служителя путінського режиму. Короткі питання. Короткі відповіді. Очікування. Нарешті віддають наші документи…

Найважче було звикнути до свободи, навіть два місяці окупації законсервували в мені це почуття.

Зміна подій дуже впливає на мозок, перші дні, коли ми були в Дніпрі, ніяк не могла звикнути до великої кількості автомобілів, до того, що люди посміхаються, сміються діти та десь лунає музика.  Зараз я там, де і маю бути.

Ми втратили свій дім, але ми вільні.

Мама знайшла тут роботу, а я — нових друзів. Зараз, як і всі 1000 днів, просто живу день за днем, впевнена, що повернусь в наше село. В майбутньому хочу займатись волонтерством, гадаю, що це моє покликання. Я із задоволенням ходжу на гурток з рукоділля, тут багато переселенців, і в нас одна біда на всіх. За теплою бесідою ми виготовляємо обереги для наших військових, плетемо маскувальні сітки й мріємо про рідний дім.

В моїй Україні – надійні кордони.

І море і сонце

Дніпро, терикони

Карпати зимою в засніжених шапках

Моя Україна!

Люблю її!

Крапка.