Юлія жила без чоловіка, тому тяжко працювала, щоб забезпечити двох своїх дітей. Але війна знищила все, що вона надбала за своє життя, разом із будинком 

В 2014 році ми не виїжджали. Вибухи лунали, танки під вікнами стояли – це все було. Серед ночі прокинулась і думаю: «Що воно гуде?» У вікно виглянула, а на дорозі - штук дев’ять танків. Я тоді дуже злякалася вперше. Блокпости були, не пропускали нас на роботу. Я жила в Рубіжному, а працювала в Сєвєродонецьку. Міст підірваний був. Добирались на роботу правдами і неправдами. Та все одно було більш-менш спокійніше, ніж тепер. Зараз - це взагалі жах. Тоді швидко закінчилося, хоча ще довго міст ремонтували. 

У 2014 році в нас усе було, нас майже не бомбили - лише декілька будинків зачепило. Тоді ми працювали, дома не сиділи, у підвалах не ховались. Неприємно було і незвично, що танки їздять, літаки літають. У нас було все: вода, світло, газ. І продукти завозили через блокпости. 

У 2022 році все по-іншому було. Десь 6 березня зникли світло і вода. Газ ще був. Зачинилися магазини, і після цього почали люди мародерити. Жодних сигналізацій не було, в магазинах нічого не продавали, а люди їсти хотіли. Але ми цього не бачили. Ми на околиці міста жили, з дому нікуди не виходили. У нас запаси були. А коли в хату поцілили, то потрібно було виїжджати. 

Важко було добратись до міської ради, звідки евакуювали автобусами. 14 березня востаннє була евакуація з міста, і ми останніми автобусами виїхали.  

Після нас уже не було евакуації звідти, тільки з південної частини міста. Хоча люди все одно йшли і звідти виїжджали. Сусіди після нас виїжджали, то вони туди пішки добиралися.

У нас кішка була і собака, але ми забрали тільки кішку. Ми ще розводили білок, і їх теж довелось залишити. 

Я мати-одиначка. Усе життя пропрацювала. Допомоги не було. Працювала позмінно і вночі, і вдень, по 12 годин. Молодша як була, то мала здоров’я, а зараз воно вже не те. Для дітей придбала все необхідне. Найбільш елементарні речі: гаряча вода, унітаз у хаті, ліжка, дивани, холодильники, пічка – це все нове було. І ми без усього залишилися. Я раніше дітей позбавляла чогось, бо потрібно було купити холодильник, пічку чи машинку пральну. 15 років мріяли. Ми перед війною машинку пральну придбали за дев’ять тисяч – і все, нічого немає, навіть будинку. 

Мій син служить у ЗСУ, я його не залишу самого. Будемо з донькою 15-річною чекати сина додому. Тяжко. Я не знаю, як ми будемо виживати. Житло тут дороге. Ми за нього платимо десять тисяч.

Депресія є, і нічого мені не хочеться. Буває, лежу – і все, мене нічого не радує. Зараз у голові тільки одне: щоб закінчилась війна і наші діти та чоловіки повернулись додому. І жінки. Це - головне, і воно з голови не йде. 

Коли жила до війни вдома, там я бачила і своє майбутнє: в тому, щоб виховати дітей, вивчити, дочекатись, коли одружаться та онуків народять. А тепер - не знаю. Для мене зараз ніякого майбутнього немає. Живу одним днем: сьогодні прожила – і добре. Син подзвонив – і добре. Вчора не дзвонив - і вже сиджу, як на голках, бо не знаю, що трапилось.