Мені 40 років. Працював трактористом у своєму селі Покровське Бахмутського району. Є сім’я, четверо дітей. 

У нас продукти були, ми все підготували в підвалі, бо бачили, до чого воно йде: Попасну бомблять, а ми за Попасною - 20 кілометрів. У нас вода була заготована раніше. Хоч ми й думали, що не буде цього, бо нам військові казали: «Ми їх втримаємо», а виявилось, що не втримали.

Пам’ятаю добре, як 14 травня ми сиділи на рибалці, і летів ворожий безпілотник. Його збило наше ПВО. Ми давай тікати додому, а як приїхали, то почалися мінометні обстріли.

Ми падали під забори. Я сина штовхнув, сам впав на нього зверху, тоді зателефонував жінці. Вона як раз корову доїла й чула, що падали снаряди. Я малого залишив у зятя в підвалі, а сам побіг додому під обстрілом. 

Кожні пів години починався новий залп. Хвилин через 40, коли я вже добіг додому, почався обстріл «Градами». Ми сиділи в підвалі. 

19 травня ми вже виїхали, тому що там вже авіабомби почали кидати і по клубу, і по сільраді. Тоді ми переїхали в село Підгороднє на Дніпропетровщині. 

Ми швидко полетіли. Трохи речей взяли, грошей було тільки 1 200 грн. Поїхали в Підгороднє - там нас годували два рази на день, а потім знайомі скидували. Добий знайомий військовий мені допоміг грошима - скидував на бензин, щоб поїхати.

У нас п’ять собак було – куди ж їх возьмеш? А папугу мати забрала - вона вдома залишилася. Брат обіцяв її вивезти, але не вивіз - там так і залишилася. Я пропонував їй виїхати, а вона сказала, що ми ніде нікому не потрібні, і залишилася зі своїм співмешканцем. Я і в фейсбуці виставляв, що шукаю її.

Дитині майже шість років. Раніше ходила в садок - розповідала вірші і все, а зараз не можемо заставити. В телефоні дивиться мультики - і все, нічого не хоче. Як згадаю нашу біганину під снарядами – мурашки по тілу, а так -  звичайно, шкода всього, що було нажите.

Будемо триматися. Думаю, все буде добре в подальшому.