Воронкова Софія

Барвінківський ліцей №1, 10-А клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Новосел Вікторія Василівна

"Війна. Моя історія"

Нещодавно на просторах всесвітньої павутини знайшла фразу, яка здивувала і вразила своєю буденною жорстокістю: «Війна – це традиція історії людства, вона прийнята всім цивілізованим світом». Чому так? Чому людство, як птах Фенікс, періодично фактично спалює себе, випускаючи на свободу кровожерних демонів ненависті до ближнього, жадібності, відроджуючись з тими ж гріхами? Чому чудовисько на ймення Війна зазирнуло у мій світ, змінивши його до невпізнання, змусило змінити теми шкільних творів, зробивши актуальним хештег «Війна. Моя історія».

Моя бабуся, яку ніколи не бачила, була дитиною війни, мала зранені осколками душу та тіло, бо пережила німецьку окупацію, голод, холод, важку працю змалечку у колгоспі в період відновлення. Буденним голосом розповідала моїй мамі,(а та - мені), як жили в землянці,бо хата згоріла, як фашист ганявся за ними з сокирою, бо не віддавали останню курку, як зірвалася міна,розшматувавши найкращу подругу, як вже після війни від голоду помер найменший братик. Парадокс, але на кожне покоління мого роду припадають дні воєнного лихоліття. Я також могла б їй розповісти, як розпочалася трагедія сучасних українських дітей, що має вигляд страшного нереального сну, який ніяк не закінчується.

Двадцять четвертого лютого одна тисяча двадцять другого року перед ранком моїй мамі зателефонувала колега, тремтячим голосом повідомивши, що у Харкові люди прокинулися від вибухів, що всі говорять про вторгнення, що… Перша думка: чийсь дурний жарт, та ну йдіть геть, яка війна в двадцять першому столітті в центрі Європи, в цивілізованому світі. Ми ж тільки після коронавірусної ізоляції вирвалися до школи, до друзів, до нормального спілкування! Ага…

Дні летіли, маючи якісь знакові віхи: зникли продукти в магазині, вибухи лунають все ближче, вночі спимо одягнені, спимо не в ліжках, а в підвалі, у мене тремтять руки, бо бачу невгасаючу червону заграву на горизонті... І вже очікуваним був момент, коли вирішили покидати дім, мій ріднесенький будиночок, зведений моїми дідусем і бабусею, де кожна цеглинка, кожна стіночка були такими милими, де можливо було ходити навіть із заплющеними очима, пам’ятаючи, де розташовано кожен предмет. Виявляється, що йти у незвіданість можна з трьома валізками, чіпко тримаючись за руки мами та брата, бо родина - надія та підтримка, осередок Всесвіту. Постійно переслідував страх, що повертатися буде вже нікуди, а вдома залишаються найкращі моменти мого дитинства, частина мене. Розпочалося нове життя - змінилися звички, деякі цінності, ритм кожного дня, оточення. Війна знищила школу, яка була другим домом, де стільки всього пережито ;вона нині як примара з іншої реальності, як кит, викинутий на берег океану! І весь час , навіть уві сні, свідомість розриває тривога за рідних та друзів, що лишалися в селі.

Коли згадую минуле літо, то відразу перед очима постає картина: синє небо, яскрава зелень-і чорні високі стовпи димів на горизонті, безлюдні вулиці, у напнутій, як струна , тиші - звуки вибухів, які заглушують і спів ластівок, і дзюрчання коників.

Люди втратили здатність жахатися, коли розпочинається нова війна. Правителі, світові еліти, щось не поділивши, або чогось забажавши, женуть вмирати військових, а цивільні змушені рятуватися, гинучи тисячами.

«Моє ім’я - Україна, я хрестик на полотні....» - цю пісню чула давно і розумію, що полотном стала вся земна куля, де практично кожен клаптик залито кров’ю, де з кожним роком нівелюється цінність життя. Людина-творець почала створювати все страшнішу і потужнішу зброю, впевнено крокуючи шляхом самознищення. Але доки є віра в розум, доки ми підтримуємо один одного, любимо рідних та близьких - ще жива надія, що людство отямиться. Я вірю, що прийде день, коли пролунає останній постріл - і закінчиться війна, про яку потім напишуть: «Вона була останньою!!!»