Панченко Галина, учениця 11 класу Миколаївського ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Войтович Наталія Іванівна

«Війна. Моя історія»

Те, що можливо буде війна, я дізналась з телеграм каналів, приблизно за  тиждень. Я відчувала хвилювання, яке просто витало в повітрі.У школі нам почали проводити класні години на  тему, що робити у разі екстремальних ситуацій. Наступним кроком було  повідомлення, що будуть перевіряти міські сирени. Але звістка про  те, що наш клас зачинять на двотижневий карантин та не потрібно буде в школі  писати самостійну роботу перекрила всі хвилювання.  

Це було 23 лютого, саме в цей день я і мама пішли у торговельний центр  дізнаватися, де можна відсвяткувати мій 15 день народження разом з  друзями. Це мало бути для мене особливою подією, адже попередні я  святкувала з родиною, через коронавірус.  

Ранок 24 лютого у мене був типовий для кожного українця. Звісно, це був  шок перемішаний з панікою, квапливим збиранням документів та  основних речей та марною надією що ’’це все’’ закінчиться за два-три  тижні. Трохи заспокоївшись, першу частину дня я вишивала картину  бісером, дивилася фільм, щоб відволіктися та паралельно переписувалась з  однокласниками.

З моменту початку війни в Миколаєві я була два дні. Перший ми ночували  в підвалі дитячого садочка під вибухи майже над нами, а о п’ятій ранку ми  повернулися додому. Другого дня, знову переночувавши у підвалі, зібрали  трохи речей, у мене це був маленький портфелик з книжкою та зарядкою,  взяли кота і поїхали в село до бабусі.  

Наступні шість місяців у селі, майже злилися в один довжелезний, мабуть, через апатію та блокуванням моїм мозком реальності. Постійні жахливі  новини, відсутність спілкування, стрес і бездіяльність по-іншому, напевно, і не могли подіяти. З початком навчання ситуація трохи покращилась, але  дуже поганий інтернет, відсутність великого екрана і підручників, лише  підняли рівень стресу. 

Влітку на два тижні я вперше поїхала у карпатський табір, що стало  найкращою подією 2022 року. Отож, наступною позитивною подією було  повернення додому. Я зрозуміла, наскільки сильно змінилося моє життя  та життя моєї родини з початку війни, і як це круто жити у себе вдома. 

Але, на жаль, в Миколаєві ми були рівно місяць. Через дуже сильні  обстріли довелося переїжджати в Кривий Ріг. Перший місяць ми жили у  двокімнатній квартирі, але згодом переїхали у більшу, адже в мене  досить велика сім’я: я, троє сестер, брат та вагітна мама, тато і кіт. 

Після звільнення Херсону, на початку січня, ми повернулися у Миколаїв  на 5 місяців, а з початком літніх канікул знову поїхали до бабусі, бо  стало небезпечно. Саме у моменти переїзду, а їх було не мало, я розумію  на скільки мало я була вдома та як багато втратила з початку війни. 

Зараз я вже вдома, пишучи це есе я розумію що майже два роки війни  несли у собі не лише негативні події. Після відвідання табору в мене з'явилися нові друзі, разом з якими я відвідую корисні тренінги, я стала більш  самостійною та побачила певні плюси дистанційного навчання. Я відкрила  для себе по-новому читання – лише з початку цього року я прочитала  приблизно 40 книжок. Через те, що я понад рік не бачила своїх родичів,  було дуже приємно влітку з ними зустрітися. 

На жаль, з кожним днем я віч-на-віч стикаюся з наслідками війни. Я  почала боятися раптового денного грому, через ракетні обстріли. Кожного  дня до мене по-новому приходить усвідомлення, що в Україні йде війна.  Вже другий рік. Що я не бачила половину своїх однокласників з початку  війни. Що буквально все, що у мене є може зникнути в один момент. 

Я не знаю, як правильно закінчувати есе на таку тему. Можна було б  написати щось обнадійливе або мотивуюче. Але я напишу те, що я дуже  втомилася від постійної внутрішньої напруги. Мені страшно чути вночі  сирени. Я переймаюся через моє майбутнє. Мені шкода бачити, як важко  навчатися моїм молодшим сестрам та брату на дистанційному навчанні.