Гриськова Дар'я, 9 клас, Одеський ліцей №10 імені льотчиків-космонавтів Г. Т. Добровольського та Г. С. Шоніна

Вчитель, що надихнув на написання — Волонтирова Юлія Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Море сьогодні спокійне. Декілька молодих пар вигулюють собак, дівчина з дитиною кидають каміння у воду, рахуючи до десяти. Спостерігаючи за заходом сонця и чайками, що літають навкруги та шукають поживу в морському верховоді, я посміхаюсь, знаходячи ці звичайні, побутові речі заспокійливим бальзамом для душі. Дзвенить повідомлення в телефоні, порушуючи цю ідилію - повітряна тривога…

Звичайний вечір середи 23 лютого 2022 року. Мати побажала мені та брату доброї ночі та вимкнула світло в кімнаті. Квартира поринула у царство Морфея. Я повторила про себе вірш на завтра та заснула, зайнята думками і дріб’язковими проблемами наступного дня.

Вибух. Усі прокинулись, злякані та сонні. Знову вибух. Інстинкт самозахисту підказував, що потрібно ховатись, тому ми спустились униз, ховаючись у паркінгу, як і решта мешканців житлового комплексу. Ніхто не розумів що відбувається.

Люди сотнями тисяч виїжджали з країни, тікаючи, покидаючи рідні домівки, шукаючи притулок в інших державах.

Настала паніка та хаос, не вірилось, що таке можливо.

Але це сталося. Моя родина залишилася в країні та за весь час повномасштабного вторгнення жодного разу не виїжджала за кордон.

Народившись в іншій області, мені дуже пощастило, що ми були в Одесі, коли почався військовий напад. У моєму рідному невеличкому містечку на кордоні Дніпропетровської та Херсонської областей протягом першої половини року було дуже небезпечно.

Постійні артилерійські обстріли, під час одного з яких постраждала моя бабуся, а прабабуся залишилась взимку без вікон, зруйнували не один будинок та забрали не одне українське життя.

Багато моїх друзів звідти виїхали за кордон и більше ніколи не повернуться, знайшовши там краще майбутнє, а ті, що залишились, ставали свідками розбитих вікон та зламаних дахів. Було лячно через те, що твій будинок міг стати наступним. Із початком війни настали скрутні часи: тато втратив роботу, а мама на той момент не працювала, виховуючи молодшого брата. З часом їй пощастило і вона знайшла роботу. Все змінилося. Мати забезпечувала родину, а батько виконував хатню роботу, зокрема водив брата до першого класу (я тоді була у сьомому).

З того моменту минуло два роки. Війна змінила кожного, і я не виняток. Якось ми розмовляли з дідусем, що воював в Афганістані, по телефону і він мені сказав такі слова: “Шкода мені тебе, Дашуль. В твоєму віці я навіть не замислювався що таке “воронка” від ракет, а ти кажеш про це так спокійно!”. Мені стало боляче від цієї думки. А й справді! Я настільки звикла до поняття “війна”, що це здається частиною буденності, частиною життя. Я виросла і дуже відрізняюсь від тої 12-річної дівчинки, якою мене пам’ятають деякі. Нещодавно знайшла свій щоденник, який вела в перший рік війни. Я розплакалась. Ніколи не думала, що читати свої ж записи буде настільки боляче. Все усередині перевернулось догори дригом.

Як висновок, можу додати, що війна - це завжди погано, це завжди пекло. Одних вона калічить фізично, інших морально. Мені важко дивитись на те, що відбувається в нашій країні, але я продовжую вірити в перемогу та жити далі. Для когось життя обірвалось , а для когось - це лише початок. Але кожен українець і наступні покоління до кінця життя будуть пам’ятати той біль, який приніс на нашу землю ворог!