Чайкова Олександра, 10 клас, Одеський ліцей № 73 Одеської міської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плотнікова Елла Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Кінець війни бачили тільки мертві»  Платон, давньогрецький філософ

1000 днів війни... Страшно подумати, скільки днів триває війна. Дуже багато українців померло через війну: як військові на фронті, так і цивільних.  Чи має сенс ця війна?… Особисто я не можу дати відповіді, бо не розумію, чому інші люди можуть нападати на собі подібнхих. Здавалось би, ми живемо у час розвитку людства та технологій, але часто слухаємо в новинах, що десь ідуть бойові дії, десь люди втрачають  життя, домівки, рідних. 

За цей час я зрозуміла, що слід жити у сьогоденні та не варто складати  далекоглядні плани у своїй голові, тому що все вийде зовсім не так, як ми уявляємо. 

Не можу сказати, що мій власний шлях був занадто складним, але переживати його знов я б ніколи не погодилась. На початку війни ми виїхали з країни та жили більше, ніж два роки закордоном. Я не виходила на вулицю, мало з ким спілкувалася, у мене був пасивний спосіб життя, я ніяк не розвивалась, нічого не прагла і не досягала. У мене не було жодного бажання знайомитись з кимось, але при цьому мені було дуже самотньо. Я спілкувалась лише з двома друзями через соціальні мережі, і звичайно ж, із сімʼєю.

Я відверто заздрила своїм друзям, тому що вони знаходились вдома, гуляли кожного дня зі своїми друзями, соціалізувались, ходили до школи. 

Все в тій країні мені не подобалось: ні їжа, ні квартира, в якій ми жили, ні звичайні перехожі на вулиці. Я рахувала дні, коли ми поїдемо додому, але кожного разу нам з якихось причин не вдавалось. Проте я не чула звуки прильотів та  тривоги і не відчувала того страху, який відчували люди, що залишилися в країні. 

Наразі я знаходжусь вдома, з усмішкою ходжу до школи, нагадую собі кожного дня, що я маю бути вдячна тому, що знаходжусь у своїй країні, у своєму місті та сплю у своєму ліжку.

Ніколи не подумала б, що буду радіти тому, що просто знаходжусь вдома, але зараз це і відбувається. Вже пройшло майже півроку, як я приїхала, але  кожного дня  тішуся, що я вдома і, ця думка дуже заспокоює мене. У мене залишилось всього кілька друзів, за яких я тримаюсь, тому що не хочу втратити їх через страх знову залишитись на самоті. Я б хотіла завести нові знайомства, але я не можу потрапити в нову компанію, як би я не намагалась. Можливо, це наслідки мого пасивного способу життя. Напевно, мені потрібно було старатись соціалізуватись, бути більш мобільною, завести якісь знайомства в іншій країні. Сподіваюсь, це мине та в майбутньому я зможу без проблем спілкуватись з навколишніми людьми. 

Якщо б не було війни, не було б і такої кількості скалічених українських душ, як фізично, так і морально. Певно, кожна людина нашої країни мріє про закінчення війни.

Зараз однією з головних цінностей українського народу є мирне небо над головою. Минулого вже не змінити, але ми можемо посприяти покращенню нашого спільного майбутнього. Я вірю, що на нас чекає світле майбутнє, бо народ, який вірить у Перемогу, який не втрачає надії, прагне бути вільним і незалежним - такий народ неможливо перемогти.