Дар'я Щербата, 10 клас, Недобоївський ліцей імені Григорія Томіна

Вчитель, що надихнув на написання есе - Галюк Лідія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це пекло. Війна - це страх. Війна- це сльози. Війна- це моє сьогодення. Війна - це слово, яке для багатьох поколінь було лише частиною історії або кіно, але раптом стало суворою реальністю нашого сьогодення. Війна – це більше, ніж битви, руйнування та втрати. Вона пронизує життя кожного, хто з нею стикається, залишаючи сліди, які неможливо стерти ні часом, ні відстанню.

Тисяча днів війни – це не просто цифра. Це 1000 світанків і заходів сонця, коли життя розділялося на "до" і "після". Кожен з цих днів несе на собі тягар втрат, страху, але також і надії.

24 лютого 2022 року о 3:40 на територію моєї держави відбулося вторгнення російської федерації. Ворог почав обстрілювати такі міста як Київ, Харків, Полтаву, Запоріжжя, Суми, Чернігів, Донецьк, Одесса. У перші дні війни було відчуття абсолютної розгубленості. Світ, який здався таким стабільним, раптом розвалився на шматки. Телевізор, інтернет, соціальні мережі стали джерелом нескінченних новин про фронт, загиблих та поранених.

Кожна розповідь з поля бою залишала на серці рану.

Я пам’ятаю свій ранок… Це був найгірший ранок у моєму життя. Багато думок охопили мою голову ’’Що буде далі, як діяти?’’ З  перших днів війни я, як і більшість, не могла повірити в реальність того, що відбувається. Новини здавалися далекими, хоч і жахливими, але раптово війна увірвалась в наше життя - з вибухами, тривогами та страхом за рідних. Це був момент, коли ми всі зіткнулися з вибором: залишатися осторонь або бути частиною змін, до яких кликали події. Щодня мене оточували люди зі сходу, які втрачали дім, рідних, а інколи і надію. Але водночас я бачила, як виявляються найкращі риси людства.  Єдність, підтримка незнайомих людей, що стають близькими друзями.

Я зрозуміла, що попри всі втрати, війна зробила нас сильнішими, мудрішими і більш чутливими до болю інших. Вона об’єднала нас всіх, і ми стали всі однією, ще більш дружньою родиною.

На своєму шляху  я зустріла  чимало тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність України. Серед них - військові з моєї рідної громади, які загинули, захищаючи нашу землю на Донеччині. Їхня мужність і самопожертва назавжди залишаться в нашій пам'яті, і саме їхні імена стали символами тієї боротьби, яка триває щодня. Вони пішли у вічність, але їхній дух живе серед нас, надихаючи не здаватися і продовжувати боротьбу заради майбутнього нашої країни. Одним з них є мій близький родич Макайда Станіслав, відомий волейболіст і десантник. Військову службу він розпочав на початку 2023 року, після чого його направили на передову поблизу Мар'їнки та Бахмута. Він відзначався відданістю службі та побратимам, навіть коли була можливість перевестися ближче до дому, залишався на фронті, аби не покидати своїх товаришів.

23-річний Станіслав загинув під Бахмутом 24 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання, коли його підрозділ потрапив під обстріл.

Макайда Станіслав  був не лише військовим, а й активним учасником суспільного життя, мав багато захоплень, зокрема музику та подорожі та найбільше любив волейбол і завжди грав під номером тринадцять. Він планував створити сім’ю зі своєю дівчиною, однак війна забрала в нього це майбутнє. І він залишив свою сім’ю та близьких, свою кохану дівчину з якою все життя, ще було попереду. Стас залишив всіх нас, щоб ми мали мирне та щасливе майбутнє без війни. І не тільки він, а ще багато чоловіків покинули своїх дітей та дружин лише для того, щоб ми могли тихо та спокійно спати.

Для мене ці 1000 днів стали символом незламності та мужності мого народу. Вони навчили мене цінувати кожен момент миру та боротьби за краще майбутнє.

Я хочу сказати дякую кожному захиснику за змогу спокійно спати вночі, я дякую йому за життя. За те, що зараз я живу у своїй рідній Україні. Дякую тобі, мій захиснику!