Мілінтович Вадим, 11-а клас, Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №29

Вчитель, що надихнув на написання — Шевченко Ольга Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Лютий. Ранок. Сирена. Саме так почався жах, який ніколи ніхто не забуде і не пробачить. Саме в той момент я забув, що таке “нормальне життя”.

Прохолодний і темний, як ніч, день, 24 лютого, розпочався для мене не з будильника, а з наляканого крику моєї мами: “Прокидайся! Війна! Збираємося” Я хутко склав речі, і вже через 2 години ми сиділи в бабусиному підвалі. Налякані, схвильовані, ми не знали, що робити, чого чекати. Уже під вечір Суми були оточені, з обох боків нашого містечка насувалися колони бронетехніки окупанта. 

Наступні декілька днів були нестерпними: страх, розгубленість, постійні переживання.

Важко було прийняти той факт, що треба тікати, кидати все і рятувати життя. У день, коли обстріли стихли, а тривога не волала щосекунди, ми вирішили їхати з України. 

Мені було неймовірно болісно прийняти ці “реалії”, що залишаю друзів, бабусю з дідусем, Україну. На очі наверталися сльози.

Сніг, мороз, дорога. Ми їхали до Чернівців, до кордону з Румунією. Три чи чотири дні були в дорозі, уже точно не пам’ятаю. Мали ночівлю в Чорнобаї та Вінниці. Тяжкими були ті ночі. Попри всі негаразди, ми дісталися кордону, але складнощі не закінчувалися, адже попереду нас чекала довга, нескінченна черга до пропускного пункту.

Від ранку до вечора ми чекали, стоячи на морозі, з речами в руках. Але, на щастя, добрі прикордонники допомагали: пригощали канапками та теплими напоями. 

Коли ми пройшли пропускний пункт, нас зустрів Червоний хрест Румунії в тимчасовому прихистку для біженців. Зігрівшись, вирушили в аеропорт Будапешту. І вже через кілька годин були в Іспанії.

Тепло. Це перше, що я відчув, коли зійшов із борту літака. У мене з'явилися якісь дивні відчуття. З одного боку, я був радісний, адже я тепер у безпеці в сонячній країні. Але з іншого, мене не відпускала туга за Батьківщиною, страх за рідних, які залишились там.

Звернувшись до Червоного хреста Іспанії, ми вирушили до готелю. Це принесло мені душевний спокій – і я вперше усміхнувся. Потім ми зустріли добрих, привітних людей, які допомагали нам, а також друзів! Звичайно, усі вони були різними: хтось старший, навіть дуже, хтось молодший. Але всі ми ладнали і гарно проводили час. Завдяки новим знайомим я не залишався наодинці із собою.

Але, як добре мені б там не було, я хотів додому.

Дуже хотів. Туга за рідними, Батьківщиною, оселею була більша, ніж бажання залишитися в Іспанії.

Провівши 3 місяці на чужині, ми повернулися додому, бо наші славні ЗСУ звільнили Сумську область від «нечисті».  Як я чекав на цей момент! 

Після приїзду життя кардинально змінилося. Знову вибухи, знову страх і біль. Розуміння того факту, що моя єдина, неповторна юність зіпсована війною викликає душевний біль. Чим далі, тим складніше жити з цією думкою.

Минула зима 2023 року була останньою, коли я бачився з однокласниками віч-на-віч.  Тепер позбавлений можливості бачити друзів. Скажу більше: я навіть не знайомий з деякими однокласниками, бо крім імен, про них більше нічого не знаю.

Я почав проводити більше часу наодинці. Звичайно, у мене є товариш, єдиний, зате який! У вогонь і у воду можна з ним! Але

самотність інколи наздоганяє мене. У такі моменти дуже важко, проте я щосили борюся, щоб не стати “відлюдьком”. 

Я почав відкривати в собі нові грані: любов до музики, спорту. Саме мистецтво мелодії надає мені можливість показати те, чого сказати не можу. 

Я ненавиджу війну! Я ненавиджу окупантів, що топчуть мою Батьківщину! Але вірю, що славні ЗСУ витиснуть проклятого ворога з нашої землі! І саме ця віра допомагає мені жити, навчатися, творити.

Ми відбудуємо нашу державу! Я знаю, що моя незалежна Україна знову розквітне, і ми, її діти, будемо жити радісно і щасливо!

Усе буде Україна!

Слава Україні та її героїчному народу!