Сліпух Анастасія, 11 клас, Харківський гуманітарно-педагогічний фаховий коледж 

Вчитель, що надихнув на написання — Гейдел Алла Михайлівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Перший день війни. Його я запам'ятаю на все життя. 24.02.2022, ранок четверга, цього дня я прокинулася у 5:23. Мені звонила бабуся,вона була вся в сльозах і сказала що почалася війна, Харків бомбять, я сподівалася, що це просто страшний сон.

Я спочатку не повірила що таке взагалі можливо, у мене почалася паніка , у голову лізли різні думки: «що робити?», «як жити далі», «що буде з моєю родиною?». Я просиділа в ступорі під години. Коли прийшла до тями, я почала дивитися новини, у всіх пабликах писали що почалася війна, міста України обстрілюють. Мій рідний Харків з самого ранку находився під обстрілами. Я побігла до мами, вона вже не спала, через деякий час до нас прийшла моя сестра, яка прокинулася від дзвінка двоюрідної бабусі, яка в цей момент була в центрі міста.

Спочатку у всіх була паніка, потім ми зібралися з думками і почали збирати тривожну валізу, у неї ми складали найнеобхідніше: теплі речі, ліки, документи, гроші.

Треба було думати що робити далі… Ніколи не забуду, як над моїм будинком пролетів літак, я дуже злякалася і не знала що робити. Мама мене заспокоювала і підтримувала. 

Перший день добігав кінця. Ми вирішили залишитися вдома. Цього вечора ми почули перші вибухи, у нас затремтіли вікна. Вранці 25 лютого, друзі нашої сім'ї запропонували перебратися до їхнього приватного будинку, тому що у них безпечніше і є підвал. У нас у квартирі було справді небезпечно, адже вона знаходилася недалеко від ТЕЦ-5 і мала дуже крихкі вікна. Ми прожили в цьому будинку до квітня 2022 року.

Щоранку я прокидалася з надією, що війна закінчилася, заходила в паблики, але знову писали про прильоти і постраждалих мирних жителів. Ніколи не забуду з якою надією я заходила в телеграм. Так, ми вірили, що війна закінчиться через два-три тижні, на жаль цього не трапилося, війна триває до сьогоднішнього дня , наші воїни так само борються за нашу незалежність, я дуже вірю в них!

Також я допомагала людям, ходила пакувала резинові чоботи щоб роздати їх людям які в цьому нуждалися,

передаю речі біженцям, мені багато не потрібно, а їм потрібна наша допомога.

Я дуже сумую за моїм мирним містом, тихим і спокійним Харковом. Завжди з теплом і трепетом згадую прогулянки по мирному місту, все світилося, не було комендантської години, мої друзі не поїхали закордон, щасливе життя.

Кожен з нас щось втратив в цій війні і кожен знає що таке війна, як бі мені хотілося щоб діти про це не знали, щоб вони спокійно ходили до школи, гуляли і не боялися тривог, кожен день я чую як діти лякаються тривоги, це розбиває мені серце…

Війна обов'язково закінчиться нашою перемогою, воїни та мирні жителі повернуться додому до своїх родин з війни та полону. Україну почнуть відбудовувати, вона буде ще прекраснішою. Я вірю що в Україні є майбутнє і ми з вами - це майбутнє України!

Моє життя кардинально змінилося після початку війни, я почала ще більше цінувати час, який проводжу зі своєю родиною, своїми друзями.

Я намагаюся запам'ятати і сфотографувати кожен щасливий момент мого життя, тому що невідомо куди наступного разу потрапить російська ракета.

Війна дуже змінила мене, і мені хочеться вам сказати, любіть і цінуйте своїх рідних та близьких, проводите більше часу з ними, вони у вас одні, час летить дуже швидко. 

Я вірю що війна закінчиться нашою перемогою, бо в Україні найсильніші люди!