Мірошник Поліна, 9 клас, КЗСОР "Конотопський обласний академічний ліцей "Лідер"

Вчитель, що надихнув на написання — Тропак Дар'я Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Поліна, мені 14 років. Коли почалась війна, я проживала у невеликому прикордонному місті Дружба, що на Сумщині. Життя там завжди було тихим та спокійним. Але все змінилося, коли прийшла війна. Наше місто, як і інші прикордонні населені пункти, стало об’єктом постійних обстрілів. Моя родина вирішила, що залишатися вдома небезпечно, і в травні ми переїхали до міста Конотоп.

Ці тисяча днів війни змінили мене та моє життя назавжди. У 14 років я мала стати свідком речей, які не кожна людина побачить за все своє життя. Спочатку булу дуже важко зрозуміти, чому це відбувається. Всі дорослі навколо виглядали такими спантеличеними й наляканими, хоча намагалися це не показувати. Ми з друзями довго не могли звикнути до думки, що нам доведеться жити в новій реальності.

Коли почалися масові обстріли, було дуже жахливо.

Ми часто ховалися в підвалах, чуючи вибухи вдалині. Було відчуття, що наше місто, яке колись було таким спокійним, тепер стало частиною якогось жаху. Але навіть в такі темні моменти люди намагалися підтримувати один одного.

Коли в нас по декілька дні не було світла, ми збиралися всі разом та готували їжу на вогнищі.

Це давало відчуття єдності та надії, що разом ми впораємось з будь-якими труднощами.

На початку травня, коли обстріли стали щоденними, ми вирішили переїхати до Конотопу. Це рішення було дуже важким, адже ми залишали наш дім, наше місто, де прожили все моє життя. Проте ми розуміли, що безпека – це найважливіше, і від’їзд став вимушеним кроком. У Конотопі було трохи спокійніше, хоча війна все ще була поруч. Однак там ми змогли хоч трохи розслабитися.

Під час цих тисячі жахливих днів я навчилася бути сильною. Я побачила як мої батьки, незважаючи на всі труднощі, знаходять у собі сили йти далі.

Мій батько  їздив допомагати людям гасити будинки після прильотів, бо пожежників не впускали в місто під час обстрілу, а мама займалася всім тим, щоб наша сім’я мала все необхідне.

Їх приклад надихав мене не здаватися.

Моє життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Але я вірю що це тимчасово. І зараз я розумію, що ці тисяча днів війни зробили мене тією, ким я є сьогодні. Вони навчили мене бути сильною, сміливою і ніколи не втрачати надії. Життя продовжується, навіть коли навколо війна. І я вірю, що кожен новий день наближає нас до перемоги, до миру, до нашого майбутнього.