Зараз мені 18 років. Війна мене застала в Маріуполі. Був звичайний ранок. Мене мама розбудила, сказала: «Війна». Я спитав: «Яка війна?» і ліг спати. На другий день я ще гуляв, а потім зрозумів, що все серйозно.

В місті нічого не було, їжі не вистачало. Потрібно було мародерити, відкривати магазини. Ми все шукали, і все це - під авіаударами. Кожен вихід на вулицю - це ризик смерті.

Виїхав я 19 березня, коли був авіаудар по бомбосховищу. Виїжджав приблизно два тижні через Шахтарськ - там проходив фільтрацію, потім ще декілька днів - у Мангуші, Бердянську. Потім тільки нарешті був у Дніпрі, а зараз я у Львові.

Шокувало, коли люди на очах умирали в калюжі своєї крові і дивилися на мене. Був момент, коли я у друга сидів в квартирі, і на поверх вище прилетіли три снаряди. Якби на поверх нижче - то все: мене б не було.

Про закінчення війни нікому нічого не відомо. Це не від нас залежить, так що не знаю: може, ще рік, може - два, а може, ще десять. Тоді буду починати життя з нового листа, якось продовжувати жити.