Я з міста Слов’янська, мені 46 років. Як почалася війна, ми з батьком виїхали до Польщі, потім повернулися в Україну, були в місті Полтаві. Зараз тут чекаємо нашу перемогу, щоб можна було повернутися додому.

Був шок, коли обстрілювали Краматорськ, бо нам все чутно. Була паніка, шок, незрозуміло, що буде і що робити далі. Навіть згадувати не хочеться.

Коли з літаків обстріляли потяг, який їхав на евакуацію, попали в міст, попали в потяг. Коли над містом почали кружляти літаки, було незрозуміло, як далі бути, як повернеться доля наша, і ми вирішили виїхати в більш безпечне місце. 

Після 2014 року те, що ми пережили в Слов’янську, вже нерви не витримали. Ми евакуювалися потягом з міста Лиману до Львова - думали, що там залишимося. А звідти були автобуси до кордонів з Польщею, і ми вирішили виїхати. Там трошки побули і зрозуміли, що ми потрібні більше вдома, ніж за кордоном, і повернулися.

Ми декілька разів навідувалися в Слов’янськ. Наше житло поки, слава Богу, ціле, тому чекаємо на нашу перемогу та можливість повернутися додому. Наразі я не працюю. Шукала роботу, але дуже тяжко зараз з цим, бо переселенців дуже багато.

Ми сподіваємося, що війна закінчиться якомога швидше, віримо в Бога і Збройні Сили України.