Аліса Негрешна, 10-в клас, Кам'янець-Подільський міський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Варик Оксана Борисівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У житті кожної людини є події, які змінили її життя. Я вважаю, що саме події формують характер кожної особистості, загартовують її, допомагають у майбутньому приймати рішення та розширювати свій кругозір.

На превеликий жаль, у моєму житті трапилася подія, яка не мала шансу на позитивне завершення... Я народилась у Луганській області, у місті Рубіжне.

Моє дитинство було приреченим бути близько пов’язаним з війною, плакатами на кожному стовпі, історіями і лекціями про небезпеку мін разом зі слідами від танків на дорогах... Для мене це ніколи не було дивним.

У мене було повно планів, та я б ніколи не могла думати про те, що моє життя буде кардинально зміненим знов, а плани розбитими разом з інфраструктурою...

До повномасштабної війни я мріяла про те, що після закінчення школи, піду навчатись на скрипачку, та потім одразу піду вчити дітей музиці або піду у військовий оркестр.

Але знаходячись під великою небезпекою обстрілів, чуючи, як молиться мати біля мене, а батько вперше виглядає таким зневіреним, я забула про всі емоції та відчуття, про мрії та плани, і тільки потім зрозуміла, що всі плани лишилися десь далеко, і настав час переосмислювати всі можливі сценарії майбутнього життя. Я не думала про творчість, коли кожен рух — це наче рефлекс, а єдиний доступ до інформації за межами маленького підвалу, який за декілька проведених діб стає цілим всесвітом — це не зрозуміло, яким чином працююче радіо, де замість інструкцій, як себе поводити, чи новин про місто, цілодобово грає музика на кожній з хвиль, наче тебе та всього, що тебе оточує, зовсім нема. Головною розвагою в такі моменти ставали ігри з братом, під час яких

ми намагалися вгадати, коли буде той чи інший вибух, чи ця гармата з гучним, наче прорізаючим повітря свистом летить прямо на нас, і батьку треба буде знов шукати щось, чим можна забити вибите вікно, щоб хоч якось зберігати тепло, коли на вулиці мінус двадцять градусів,

чи в іншу сторону, і нам буде дано пів хвилини спокою… Я не знала, що подібне колись може торкнутися мене, але коли настав час, війна не тільки доторкнулася до мене, вона міцно обійняла мене і ще мільйони людей оповила тривогою та сумнівами.

У той день, коли ми виїхали, я багато думала про те, що мені пощастило і що мені страшно за долю людей, яких я бачила у вікнах машини. Вони всі намагались набрати якнайбільше снігу у відра, щоб мати змогу приготувати їжу, приготувати чай, який був єдиним шляхом до того, щоб зігрітись або хоча б умитися.

Така велика кількість людей без визначеної долі навіть на завтра на одній маленькій території — це дійсно дивувало мене і лякало.

На велике щастя, нам допомагало багато людей, ми мали де жити і спокійно доїхали, але я завжди думала про те, чи люди з мого рідного місця також мали людей, які їм допоможуть… Зі скількома людьми я б могла познайомитись, якщо подібного ніколи не сталося б?

Коли ми приїхали у місто Кам’янець-Подільський,

перше, що мене здивувало, це те, що всі говорять українською так швидко і з діалектними словами, що іноді я не встигала зрозуміти, про що йдеться, а на кожній з центральних вулиць були історичні будівлі.

З часом думки стихли, а життя знову перестало сильно відрізнятися, окрім нового клімату, через який мені здавалося, що дорога сюди зайняла в нас не декілька днів, а декілька місяців. Я ніколи б не повірила, що у березні може бути зелена трава, а не великі кучугури снігу та хуртовина. Але по цей день я пам’ятаю, як вчила декілька годин, як зупинити всі типи кровотечі, як треба поводитися при зустрічі з ворожим військовим, як заспокоїти людину. Війна мене змінила як людину, змусила швидше подорослішати, вивчити рідну мову та змусила знову змінити плани.

Всі люди, які допомагали, бажали нам добра, співчували, мотивували мене також пов’язати своє життя в майбутньому з психологією та допомогою іншим.

Я хочу вивчати людські емоції, щоб вони могли краще шукати рішення своїх проблем, адаптовуватися у нових місцях та мати змогу жити спокійним життям, яке буде без тривоги та страху, які щодня переживає пів нашої країни.

Допомога — це те, що розплющує очі та дає нове дихання кожному, хто з нею зіткнувся, і не важливо, у якій ролі: як той, хто допомагає, чи той, хто приймає допомогу, бо кожен з них зрозуміє факт того, що без допомоги жодна співпраця та формальні відносини не будуть міцними, а країна без допомоги ніколи не стане незламною…