Швайка Вікторія, 11 клас, Корсунь-Шевченківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання — Боліла Галина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна забрала мільйони життів, зламала долі, зруйнувала все, що було важливе для українців, і змусила будувати нову реальність на попелищі.

Ми очевидці невиправданої жорстокості, терактів, вбивств, і ці події в національній памяті навічно.

Наш народ бореться за право існування, як і десятки років, століття тому назад. Протистояння за кожен ковток повітря - не на життя, а на смерть. В цьому наша історія і, лише памятаючи її, ми маємо право на майбутнє.

В моїй памяті назавжди закарбувався той лютневий ранок, з якого почався новий етап нашого супротиву. Країну охопила паніка, а влада робила вигляд, що все під контролем, і в перші дні ледь не втратила столицю. Західний кордон - єдина надія на порятунок для багатьох українців. По під вікнами проїжджають воєнні автомобілі. Мабуть, так перевозили довровольців, котрі в перші ж години наступу згуртувались, стали на захист нашої країни. Життя в нашому місті зупинилось, якщо не на день, то на кілька годин точно. Всі чекали вказівок уряду і намагались сприйняти нову дійсність.

Здається, це був четвер. Як і мільони інших школярів, прокинулась близько шостої і не хотіла навіть голови показувати з-під ковдри. Слова матері про те, що почалось повномасштабне вторгнення, мене не здивували і не налякали. Я давно мала підозру - східними областями війна не обмежиться. Можливо, попереднє прийняття цього факту і прогнало одномоментну паніку.

Так було до першого сигналу про повітряну загрозу - тоді сльози градом хлинули з моїх очей: я за секунду визнала свою безпорадність, але не боялась. В душі жевріла надія, що все це не надовго, хоча реальність диктувала інше.

Цього дня наш клас мав би писати контрольну з алгебри.

Ми виконували завдання вдома, роздумуючи про відсутність всілякого сенсу в подібному. Психо-емоційний стан не сприяв навчанню, але це зовсім не цікавило деяких працівників освіти.

Вечоріло, всі мешканці будинку були готові спуститись в укриття в будь-який момент: тепло одягнені, з тривожними валізками біля дверей та постійно ввімкненим телевізором чи радіо. Поки не налаштували роботу вуличних сирен, мама чекала оголошень про небезпеку навіть вночі.

Так минув перший день, так пролітали одноманітні тижні дистанційного навчання, подекуди з тривожними думками про майбутнє.

Відновлення повноцінного функціонування шкіл стало ковтком свіжого повітря для всіх нас. Великою радістю було зустрітись з однокласниками і вчителями.

Ми не раз збирали допомогу на фронт: їжу, шкарпетки, обереги. Я брала в таких заходах активну участь, влітку займалась плетінням маскувальних сіток, адже розуміла, що воїнам як ніколи потрібна наша підтримка.

Мій дядько Сергій перебуває в рядах добровольців ще з 2014 року. Під час повномасштабного вторгнення втратив руку. 

Щоразу, поветаючись з фронту, він тримається якнайдалі від родини. Все, на що я тепер можу розраховувати - коротку розмову по телефону і привітання з днем народження, яке, до речі, у нас в один день. Він не святкує, забув дорогу до нашої квартири на Святвечір, не попереджує про приїзди, рідко навідується навіть до батьків. Війна зламала його, хоч служити країні він і досі вважає своїм покликанням.

Війна триває, а мені й досі наївно хочеться прокинутись вранці від звістки про завершення війни, забути, як гудить сирена, прогулятись парком, маючи мирне небо над головою.