Вйонцек Марта, Стрілецька гімназія Мостиської міської ради Львівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кордек Луція Станіславівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна… Скільки болю, страждань та лиха завдала українцям. Лише від одного цього слова тремтить мій голос, наче по-іншому тече моя кров.

24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на «до» та «після».О п’ятій годині ранку російські війська здійснили повітряну атаку по всій території України та почали повномасштабний воєнний наступ.

Сьогодні українці об’єднані як ніколи, бо покірно мовчати не вміють. Кожен українець на своєму фронті воює за країну як волонтер, журналіст, учитель та учень. Але цей страшний день пам’ятає кожен. Для мене він теж назавжди закарбувався в пам’яті. Я з жахом згадую той день, коли прокинулась від слів мами, що почалась війна. У школу можна було не йти, але це зовсім не радувало. Хто ж знав, що того ранку життя розкололося на дві половини – «до війни» і «під час війни».

Мені чомусь здавалося, що це страшне слово назавжди залишилось на сторінках підручника з історії та в книгах про далеке минуле.

Окупанти руйнують наші міста, вбивають людей, невинних дітей. Від початку повномасштабного вторгнення через дії війська РФ загинуло 575 українських дітей, ще 1609 отримали поранення. Серце розривається від болю, читаючи ці жахливі статистики. Чому в цих дітей так швидко закінчилось життя? Вони могли мати щасливе дитинство, радіти, мріяти, досягати своїх цілей у майбутньому. Також покалічена доля їхніх батьків, які похоронили своїх дітей. Багатьом людям довелося залишити рідні домівки. Як живеться їм сьогодні на чужині? Напевно, часто себе запитують, коли закінчиться це жахіття? Коли зможуть повернутися до рідної землі, батьківської хати?

А які відчуття в людей, котрі знають, що цього вже ніколи не станеться, бо на місці будинку самі руїни? Не можуть повернутися, бо страшно чути кожного дня вибухи, звуки ракет, бачити кров, сльози.

А яке життя сьогодні в наших мужніх захисників? У кожного з них і старенька мати, кохана дружина, найдорожчі діточки, проте вони день і ніч перебувають в холодних окопах, часто недоїдають, не сплять, але мужньо захищають нас, хочуть повернути втрачені території. За нашу волю, незалежність віддають найдорожче – своє життя.

На кожного з нас війна по-різному вплинула. У житті нашої сім’ї вона теж залишила свій відбиток.

Адже мої брати залишились жити за кордоном. Через війну ми не маємо можливості бачитись, тому що кожного з них життя розкидало у різні куточки світу. Тепер у мене є одне велике бажання, щоб ми всією сім’єю зібрались вдома за святковим столом, щоб була тиша, спокій, мир. Я знаю, що та мрія колись збудеться. Вірю, що добро переможе зло. Війна змінила мій погляд на майбутнє і цінності, я можу більше цінувати кожен момент, можу ретельніше розглядати свої цілі та плани.

Сьогодні кожен українець відчуває на собі тягар війни та несе відповідальність за майбутнє нашої країни.

Це не просто війна за територію, але за можливість існування та розвитку нашої незалежної України. Кожен повинен розуміти, що зараз не час стояти осторонь. Воїни зі зброєю в руках героїчно захищають рідну землю на передовій. Волонтери відправляють ліки, одяг, продукти, збирають гроші на зброю. А є і ті, хто молиться за мир та безпеку.

Наше село теж не залишилось осторонь війни. Хоча в нас в міру спокійно, ми стараємось допомагати нашим ЗСУ. В перші дні моя родина не стояла осторонь: допомагала внутрішньо переміщеним особам харчами, теплими стравами, одягом. Одним словом, робили все можливе, щоб наші земляки відчули, що вони не самі у ті жахливі хвилини свого життя. І надалі продовжуємо плести сітки, готуємо запаси продуктів для військових, збираємо кошти, донатимо.

Війна робить наше життя складним та небезпечним. Я, як і всі мої друзі, зараз навчаємось у школі і завжди, чуючи звуки сирени, ми змушені ходити в укриття, відчуваючи страх, неспокій. Це теж пригнічує, на жаль...

Я мрію, щоб наше майбутнє було мирним і безпечним. Я хочу, щоб ми могли ходити до школи, навчатися, гратися, займатися улюбленими справами у мирній країні. Я хочу, щоб наші батьки могли працювати, щоб ми могли спати вночі спокійно.

Мені інколи здається, що я подорослішала занадто рано. Це відбулося в той момент, коли замість улюбленого серіалу я почала дивитись новини. Коли перестала планувати щось на майбутнє, бо «побачимо, якщо виживемо».

Жоден із нас не зміг цього передбачити. Але коли це все сталось, маємо навчитись жити, а не виживати, бо не знаємо чи настане наше «потім». Ця війна показала мені реальність цього світу: жорстокість та нелюдяність. Але можу з впевненістю сказати одне, що моя країна вистоїть. Я вірю в Україну й буду посміхатись, бо зараз ми маємо бути сильні і прямувати до Перемоги!