Тарасенко Діана, Комунальна установа «Ананьївський ліцей №1 Ананьївської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Левинська Марія Валентинівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна. Це страх, паніка, зброя, кров невинних людей, плач дітей, крики жінок, матерів, жахливі картини розрухи…

А що відчуває людина, яка стала свідком кривавих, безжальних, спустошливих днів?

24 лютого 2022 року. Четвер. Ранок. Як завжди, я спокійно збиралася до школи. Пролунав телефонний дзвінок від бабусі з Миколаєва. Вона повідомила про те, чого ми всі боялися: «Розпочалася збройна агресія російської армії». Тоді я відчула: у мене, у нас щось відібрали. І це щось – мир, право на щасливе майбутнє у моїй рідній Україні.

Почалося найстрашніше – паніка. Черги людей у магазинах, аптеках, на заправках… Пробки на дорогах, аварії, крики, сльози, цілодобовий перегляд новин, тимчасові сховища…

У пам’яті назавжди закарбувався день, коли я вперше почула звук сирени. Найгірше було бачити свою родину, яка годинами сиділа в сирому підвалі й тремтіла від страху, адже над головами пролітали ворожі ракети. Та найжахливіше: я зрозуміла, що й до цього можна звикнути. Сьогодні цей сигнал лякає менше, ніж у перші місяці війни, адже в нашому містечку більш-менш спокійніше, ніж в інших містах нашої України. Страх і паніка змінилися на силу, відчайдушність і ненависть, адже геноцид, який здійснює російська агресія проти нашої нації, не можна забути й пробачити.

Боляче було бачити переживання батьків, бо вони завжди намагаються захистити від будь-яких жахів.

Бабусине серце краялося, оскільки її онук, мій брат, став на захист України. Багато наших близьких і знайомих поповнили лави ЗСУ, адже українці готові боронити свій дім, сім’ю, державу ціною власного життя.

Життя продовжується. Завдяки нашим відважним воїнам, я повернулася до звичного ритму: навчаюся офлайн, відвідую тренування з волейболу, беру участь у змаганнях, олімпіадах, конкурсах. Молодіжна студія «Акцент», у складі якої я займаюся, представляє суворі реалії війни, адже саме зараз потрібно донести до молоді важливість життя певних категорій людей, їх переживання, стан у цей нелегкий час. У складі громадської організації «10 квітня» допомагаю сучасним дітям, а найбільше переселенцям із окупованих територій, боротися із важким психологічним станом.

Я розвиваюся, навчаюся, аби наблизити перемогу. Якщо кожен буде займатися своєю справою, це пришвидшить закінчення війни. Україна потребує освічених і талановитих людей, щоб якнайшвидше відновитися, стати на шлях процвітання.

Ми неодмінно переможемо, адже наша нація має незламний дух, віру в щасливе майбутнє і безмежну любов до Батьківщини. Слава Україні!