Мені 60 років. Я з Дніпра, працювала в поліклініці. 

24 лютого був важкий день. До мене зателефонували і сказали, що війна почалася. Я нічого не розуміла: що робити і як бути далі. Я весь час була вдома, бо в мене мама стара і лежача.

Найважче – це страх. А так щоб дуже великих труднощів - то не було. Те, що декілька днів не було світла, води - то це можна пережити. Були проблеми тільки з медикаментами, а харчі нам давали. Мені і у Фонді Ріната Ахметова допомагали. Давали продуктові набори.

Кожен приліт - це шок. А ще я звикла, що діти і онуки біля мене, а зараз вони виїхали. 

Спочатку думала, що швидко все закінчиться, а зараз не знаю. Звісно, хочеться, щоб швидше. Кожного ранку прокидаюсь і чекаю, що скажуть: «Перемога!».