Ігор Валика, 15 років, студент гр.ЕТ-22-2/9 Кам’янського енергетичного фахового коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе: Черниш Юлія Павлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна особисто для мене та для моєї родини почалася ще в далекому 2014 році, коли ми вперше почули вибухи у моєму рідному місті Первомайськ Луганської області . Тоді ми поїхали в будинок до моєї прабабусі, бо вона мешкає в домі з підвалом. Тиждень ми жили у підвалі. Там же, у підвалі я читав книжки, які вчителі задавали прочитати влітку та вчив таблицю множення. Світла та газу в місті не було. Батьки ходили до криниці набирати воду, їжу готували на вогні, на вогні випікали щось схоже на хліб. Через тиждень ми поїхали до міста Попасна Луганської області, там мешкали мої бабуся та дідусь, в них на літніх канікулах жив мій старший брат.

Багато чого тоді прийшлося пережити. Але життя триває, війна призупинилася. Я пішов до школи в місті Бахмут Донецької області, там в мене з’явилися нові друзі, я багато часу проводив на вулиці разом з ними. Ми грали у футбол, каталися на велосипедах, ходили купатися на ставок, ловили рибу, влаштовували пікніки. Мої батьки наново створили рідну домівку, зробили ремонт у новій квартирі. Я отримав гарну кімнату, в якій дуже зручно було відпочивати та вчитися. Ми багато подорожували Україною. Новий рік 2022 ми зустрічали на головній ялинці в місті Києві. Яка ж красива наша країна!

Але вранці двадцять четвертого лютого цього року, коли я прокинувся та хотів йти до школи - мати мені сказала, що почалася війна. Я спочатку не повірив, та коли ми подивилися українські новини, то побачили - що ворог наніс ракетні удари по Києву та багатьом містам нашої мальовничої країни. В одну мить моє безтурботне та веселе життя закінчилося. Знову почалися злидні. Батьки втратили роботу - бо вони працювали в зоні, де ведуться активні бойові дії. Я втратив можливість проводити багато часу з моїми друзями. Також ми дуже боялися, чи живі ще мої бабуся та дідусь у місті Попасна Луганської області. Зв’язку з ними практично не було, бо місяць в них не було світла та води. Так ми жили майже місяць.

Потім, вже коли жити в Попасній стало неможливо, до нас переїхали мої бабуся та дідусь. Далі жити в Бахмуті було небезпечно, ми вирішили вдруге покинути домівку та рятувати життя. Зібравши тільки найнеобхідніше, ми виїхали до міста Валки Харківської області. Зараз усі дуже сумують за яскравим та лагідним минулим.

В цьому році я вступив до Кам’янського енергетичного фаховго коледжу, вчителі надали мені можливість вчитися дистанційно. Бо через страхіття, які пережила моя родина, мати дуже боїться відпускати мене далеко від родини. Я дуже хотів би познайомитися з викладачами та одногрупниками, ходити з ними на заняття, грати у футбол, жити повноцінним життям. Але війна, на жаль, не дає мені такої можливості.

Мій батько зараз дуже далеко їздить на роботу в місто Дружківка Донецької області, навіть незважаючи на небезпеку обстрілів. Його роботодавець підтримував його у скрутні часи. Мати шукає роботу, з роботою в Україні наразі дуже скрутно.

Мій дідусь через пережите останнім часом дуже хворіє. Бабуся за ним ретельно опікується.

З початку повномасштабної війни мені не дає спокою одна думка: як можна наносити такі страшні удари по жилим містам, будинкам, транспорту тощо. Там же живі люди! Як можна рушити чиєсь життя?! Як хочеться щоб нарешті настав мир!!!

Слово МИР в моєму розумінні означає ПЕРЕМОГУ! Мир настане, коли війська складуть зброю, не буде чути вибухів, усі люди повернуться до своїх домівок, будуть зустрічатися зі знайомими та гуляти усю ніч. Батьки мирної країни не будуть хвилюватися за безпечне життя дітей, діти отримають безтурботне дитинство, молодь буде ставити перед собою цілі та впевнено їх втілювати. Ми усі разом відбудуємо найкращу країну - нашу Україну!