Гнева Катерина, 11 клас, Ізюмський ліцей №6 Ізюмської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зіньковський Максим Олегович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!» – ці пророчі слова Тараса Шевченка крізь віки лунають у серцях українців, надихаючи на боротьбу за свободу та незалежність. Чи могли ми уявити ще кілька років тому, що ці рядки з вірша знову набудуть такого трагічного й водночас героїчного змісту для нашого народу?

Чи могли подумати, що мирні міста стануть ареною жорстоких боїв, а звичайні люди – прикладом незламної сили духу та взаємодопомоги?

Окупація мого рідного Ізюма російськими загарбниками стала тією подією, яка перевернула з ніг на голову життя кожного мешканця, показавши справжню силу людської єдності та незламність українського духу.

Ізюм – невелике, затишне місто на Харківщині. До війни воно було звичайним українським містом з мальовничими краєвидами, привітними людьми й мирним життям. Але все змінилося у березні 2022 року, коли місто опинилося під окупацією рашистів.

Пам’ятаю той жахливий ранок, коли гуркіт ворожої техніки розірвав тишу весняного міста. Спочатку – нерозуміння, потім шок, а згодом – пекучий страх.

Рідне місто вмить перетворилося на поле бою. Зник звичайний ритм життя, на вулицях запанувала тривога й невизначеність. Окупація принесла з собою не лише руйнування, голод та смерть, а й відчуття безсилля, відірваності від рідної землі.

Кожен день ми жили в очікуванні, сподіваючись на звільнення, але водночас боячись за майбутнє.

Тижні й місяці окупації тягнулися нескінченно. Ми жили в інформаційному вакуумі, не знаючи що відбувається за межами міста. Зв’язку не було, а новини, які до нас доходили, часто були суперечливими та тривожними. Найважчим було усвідомлення власної безпорадності, неможливість вплинути на ситуацію, захистити своїх близьких. Кожен день в окупації здавався останнім. Здавалося, що надії вже немає.

Та вона була. Вона жила в серцях українських захисників, які готувалися до визволення Ізюма.

Пам’ятаю той вересневий день, коли в повітрі відчулася особлива напруга. Звуки вибухів стали ближчими, гучнішими, але в них вже не було того гнітючого страху.

З’явилася якась незрозуміла, але хвилююча надія. А потім ми побачили їх – наших захисників, мужніх воїнів Збройних Сил України. Я ніколи не забуду ці емоції: сльози радості, вигуки «Слава Україні!», обійми незнайомців, захисників. Ми знову відчули свободу. Я пишаюся нашими захисниками – вони справжні герої.

У той момент я відчула неймовірну гордість. Гордість за наших солдатів, які, ризикуючи власним життям, вигнали окупантів з нашої землі. Гордість за те, що я – українка, частина незламної нації, здатної протистояти будь-якому ворогу.

Сльози радості та полегшення текли по щоках, а серце переповнювало почуття вдячності до наших героїв.

Після звільнення почалося поступове повернення до життя. Місто було сильно пошкоджене, багато будинків зруйновано, інфраструктура знищена. Але найважливішим було те, що ми знову були вдома, на своїй вільній українські землі. І в цей складний час особливо гостро відчулася сила взаємодопомоги.

Мої однокласники, які роз’їхалися по різних куточках України та за кордон, не залишалися осторонь. Вони постійно телефонували, писали, дізнавалися про потреби,збирали кошти та надсилали гуманітарну допомогу. Хтось передавав теплий одяг, хтось – продукти харчування, хтось – медикаменти.

Ця підтримка була безцінною. Вона показувала, що ми – одна велика родина, що в біді ніхто не залишиться сам на сам.

Але окрім гордості, я відчула ще щось важливе – відповідальність. Ми, школярі, теж можемо бути корисними. Після звільнення Ізюма ми з однокласниками почали збирати допомогу для військових. Хтось приносив теплі речі, хтось малював листівки, хтось писав слова підтримки. Ми плели маскувальні сітки, готували сухі пайки, передавали волонтерам усе, що могли зібрати. Наші вчителі й батьки підтримували нас, допомагали організовувати поїздки й акції.

Найбільше мене вразив один момент: ми передали коробку з листами нашим військовим, і через кілька днів отримали відповідь – фото з передової й підпис: «Дякуємо, діти! Ви наш тил!» Ці слова я пам’ятатиму все життя.

Ця подія змінила мене. Я почала глибше цінувати прості речі – тишу, світло, свободу, українську мову. Я зрозуміла, що кожен із нас може бути важливим, навіть якщо він ще школяр. Сила допомоги – у щирості, у дії, у теплі сердець.

Ми віримо в перемогу, бо ми разом. Українці завжди допомагають одне одному – у цьому наша сила. Допомога – це не лише речі чи гроші, це любов, підтримка, віра. Ми з однокласниками не зупиняємося – ми вже провели акцію до Великодня для наших захисників. І поки в наших серцях є віра – Україна буде жити.

Ця подія – окупація та звільнення міста Ізюма – стала для мене не лише трагічним досвідом, а й уроком неймовірної сили людського духу, єдності та взаємодопомоги. Я побачила справжню ціну свободи, мужність наших захисників та безмежну доброту звичайних людей.

Сьогодні, дивлячись на понівечене місто, на обличчя ізюмчан, я знову відчуваю ту саму гордість і віру. Віру в те, що ми обов’язково переможемо. Віру в те, що наша єдність та взаємна підтримка є нездоланною силою. І я знаю, що кожен українець, незалежно від того, де він знаходиться ,робить свій внесок у нашу спільну перемогу. Бо ми – сильний і незламний народ, і разом ми обов’язково здолаємо будь-які труднощі. Борімося – і поборемо! Слава Україні!