Михайличенко Єлизавета, 10 клас, КЗ "Сумський ліцей № 33 Сумської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Будюк Оксана Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Безтурботне дитинство, щасливі шкільні роки… Здавалося, що попереду все життя, перспективне майбутнє, реалізація сміливих мрій і сподівань. Усе це перекреслила війна. У той самий день, 24 лютого 2022 року, кожен українець став дорослішим на кілька років. У серцях причаїлася розгубленість. Ніхто не розумів, що з ними буде наступного дня та чи буде він взагалі.

Війна не оминула жодну сім’ю. У кожного є власна історія, і я не виняток.

24 лютого я прокинулася з нерозумінням, чому я досі не в школі. Я почула розмову батьків з кухні і найстрашніші слова, що досі відлунюють у віддалених закутках пам’яті : « Розпочалася війна». Тоді я й зрозуміла, що життя вже не буде таким, як раніше. Перші дні війни я майже не пам’ятаю, адже вирішила забути це, як найстрашніший сон. Переживання всі переборювали по-своєму. Згадую, як до мене приходили друзі, та ми разом грали на гітарі.

У такі непрості часи знати, що поруч є близькі тобі люди, - як ніколи важливо. Проте не кожен може витримати повсякденний стрес.

Моя мама прийняла для себе рішення виїхати закордон. Батьки не зійшлися в поглядах щодо цієї ситуації, тож невдовзі вони розлучилися. Кардинальні зміни, що відбувалися у світі, уже викликали в мене занепокоєння, але змінювати своє життя та місце проживання я морально не була готова.

Ми з татом залишилися вдвох, і це було нове випробування для мене та нашої родини.

Він з першого ж дня війни вступив до добровольчого формування, тож періодично я була вдома наодинці. Страх та самотність поглинали мене, через це у такі періоди я жила у своєї бабусі, яка і стала моєю віддушиною. Вона тяжко хворіла, тому я підтримувала її, а вона підтримувала мене. Майже всі близькі мені люди роз’їхалися по всьому світу, і так вийшло, що поруч зі мною завжди була тільки вона.

Невдовзі бабуся померла. Це стало ще однією причиною стати сильнішою та покладатися лише на себе.

Сонячний день. Місто живе, кудись всі поспішають, гудуть автомобілі, лунає дитячий сміх. Життя триває. Вечоріє. Усі розбрелися по домівках, на вулиці знову тиша. Аж ні. Над містом завили сирени, чути стрільбу гармат. Сердце на мить завмерло. Вибух. Мій будинок здригнувся та завмер. У повітрі – запах пожежі й страху. Для нас цього разу все минулося , але для когось - ні. Лунають звуки швидкої допомоги і пожежних машин. У будинок неподалік влучив шахед, дім вигорів вщент. Збіглися люди зі сльозами на очах, прощаючись з колись рідними та до болі знайомими.

На світанку все стихло. І сонце все ж таки зійшло, та вже не для них. Кудись поспішають люди, сигналять автомобілі, місто оживає. І знову вечір, і знову ніч…

На фоні постійних обстрілів, відключень світла, інформації про руйнування, щоденної загибелі людей і втрат українських земель нагнітається відчай українців. Стан депресії наштовхує людей покинути все та виїхати закордон, втрачаючи надію на перемогу України.

Кожного літа я їжджу до мами у Польщу та розумію, що там зовсім інше життя. Мирне та спокійне. Люди живуть, а не існують. Уже третій рік я стою на розпутті: мама чи тато, мирне життя чи війна, закордонні друзі чи рідний дім.

Україна - це місце, у якому я народилася, зростала та проживала найкращі моменти свого життя.

За кордоном ,як би добре не було, проте маю таке відчуття, що завжди буду чужачкою. Я там відчуваю себе не в своєму місці, не там, де я насправді маю бути. Тож я вирішила для себе, що це просто етап життя, який треба пройти. Адже «те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».

Ми - молодь України. І саме ми маємо будувати світле майбутнє для нашої держави.

Війна- це кошмар наяву, який українці проживають день у день. Проте я впевнена, що ми вистоїмо. Головне - триматися та вірити в перемогу , яка неодмінно рано чи пізно відбудеться. Я вірю в непохитність наших воїнів, які щоденно в складних умовах борються за незалежність. Україна славиться козацькою силою духу, тож ми непереможні.