Худик Віталій, 2 курс, Таращанський технічний економіко-правовий фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Козачук Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року назавжди змінило життя мільйонів українців, зокрема і моє. Я пам'ятаю цей день, як сьогодні, коли на світанку почалися вибухи. Відчуття тривоги і невизначеності огорнули мене і моїх близьких. Разом із родиною ми вирішили, що безпечніше буде тимчасово виїхати на захід України. Місцем прихистку стала Тернопільщина, де мешкає моя бабуся.

Там, на Тернопільщині, у сільській тиші, здавалося, можна було знайти спокій. У мене була підтримка бабусі, її затишний дім і нескінченні історії з минулого.

Я допомагав їй по господарству, намагався тримати себе зайнятим, щоб не впадати у відчай. Проте цей спокій був оманливим. У голові постійно крутилися думки про рідне місто, про друзів і знайомих, які залишилися, і особливо про мого вірного собаку Спайка. Три місяці, що я провів у бабусі, стали справжнім випробуванням на стійкість і терпіння. Хоча життя в селі не було важким - свіже повітря, природа, добрі люди поруч - відчуття розлуки і тривога за майбутнє не полишали мене ні на мить. Усі говорили про новини, про втрати і перемоги на фронті. Кожен день ми жили новинами — скільки міст обстріляно, де тримають оборону наші захисники, хто з друзів або знайомих опинився в небезпеці.

Проте моє серце все більше тягнуло назад - додому. Я сумував за Спайком. Він був не просто собакою, а справжнім другом, який завжди поруч у найскладніші моменти.

Спогади про наші прогулянки, про те, як він зустрічав мене біля дверей, змушували мене зрозуміти, що, скільки б не тривала війна, я маю повернутися. Адже дім — це не лише місце, це ті, хто нас там чекають. Повернувшись додому через три місяці, я знову відчув справжнє щастя. Обійми Спайка були наче символом мого повернення до нормального життя, навіть якщо це життя відбувалося в умовах війни. Мій шлях за ці 1000 днів війни був непростим, але важливим. Він навчив мене цінувати моменти, бути вдячним за близьких і ніколи не здаватися.

Війна триває, і з кожним днем випробування стають все важчими. Проте я знаю, що навіть у найтемніші часи є світло, є ті, хто нас підтримує, і є місце, куди завжди хочеться повернутися.

Для мене це не лише рідне місто, а й Спайк —  мій вірний друг і частина моєї сили. Так хочеться, щоб кожен, хто змушений залишити рідний дім, повернувся до нього. Але надзвичайно боляче усвідомлювати, як багато українців втратили таку можливість.  Та віру в краще неможливо знищити.