"Комок у горлі не давав вимовити більше ні слова"

Ясько Іона, 17 років, 9 клас, Софіївсько­­­-Борщагівський ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Лопаткіна Оксана Богданівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Той ранок був особливо темним. Не знаю чому… Прокинувся я не як більшість українців – о четвертій – а лише о шостій тридцять. Прокинувся і жахнувся. Не від вибухів за вікном, ні! Жахнувся, бо годинник на телефоні показував пів на сьому, а щоб зібратися і вчасно дійти до школи, ми завжди прокидалися о шостій. Я подумав: «Ой лишенько, мабуть будильник не продзвонив, ми ж проспали!», хотів крикнути: «Мам, прокидайся!», - перехилився через бортик ліжка, (ми спимо на двохповерховому ліжку) і побачив, що Мама не спить, а сидить на ліжку і напружено щось пише в телефоні. Я почав, бува, шепотіти: «Ма, ми ж запізнимось, давай скоріш…», - та Мама не дала договорити, сказавши лише два слова, від яких заціпеніло все тіло, комок у горлі не давав вимовити більше ні слова, в голові змішалось абсолютно все, що там тільки залишилось, а руки і ноги охололи: «Почалася війна.»

Не знаю, скільки я ще так просидів, та коли до мене повернулося усвідомлення, що довкола мене відбувається, я почув вибухи…

Пройшло декілька тижнів. І якщо спочатку ми бігли і лягали у ванну кожен раз, як щось летіло над нашим будинком, то зараз ми навіть почали розрізняти звук ракети від звуку винищувача. У підвал ми не ходили, бо розуміли: він необладнаний, і якщо щось таки прилетить – буде братська могила. На вулицю за цей час ми виходили рази два, і то – на хвилин п’ятнадцять.

Початок війни означав величезну відповідальність для кожного члена сім’ї. Батько вирішив іти на війну добровольцем. Тут постало питання, куди діватися мені, Матері і моїй молодшій сестричці. Мама втратила роботу, тож було прийняте рішення їхати в Європу, подалі від війни. А от як їхати – по дорозі розберемося.

Не буду описувати, як ми туди добиралися, скажу лише, що це було порівняно довго, і дуже важко. Важко не тільки морально, але й фізично. З собою ми взяли лише найнеобхідніше – пару теплих кофтинок, нижню білизну і снікерси. Через чотири дні ми вже були в Португалії.

Не можна сказати, що для мене було найприголомшливішим за цей час. Було здійснено стільки терактів проти нашого народу, що сказати після цього, що Життя одного Українця може бути цінніше за Інше, я сказати просто не можу.

Зараз я повернувся додому, і вперше за пів року побачив Батька. Зустріч з Ним словами описати просто неможливо. Він зайшов у формі ЗСУ і з квітами для Матері. Ми довго стояли обійнявшись. То були найкращі хвилини мого життя.

Прийшов час сказати, що після руїн, які залишили після себе росіяни, і які я тут бачив на власні очі, мир для мене – це тільки повернення Україною всіх своїх територій як у тисяча дев’ятсот дев’яносто першому році, коли наша чудова держава отримала Незалежність. А також винищення абсолютно всіх росіян у нашій Країні, що мають якісь претензії або посягання на її територію.