Андрієвський Артем, учень 11 класу Азовської загальноосвітньої школи Кирилівської селищної ради Мелітопольського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Протасова Катерина Юріївна

Війна. Моя історія

Реальність, жахлива реальність... Страшна істота, яка так і бажає поглинути нас з ніг до голови, змусивши благати про милосердя. Вона схожа на калейдоскоп. Калейдоскоп забутих мрій, де кожен оберт викликає новий страх  втрати. Яскраві барви розтеклися одноманітними сірими тонами, а материнські мелодії, що колись лунали в моїй голові і гріли серце, мов вільні птахи плинули у  теплі краї.

Як завжди я повертався зі школи о 16:00. Нічого незвичайного, але чомусь все навколо виглядало достатньо тривожним. Напруга наповнювала мене з кожною хвилиною все більше та більше, наче щось мало статись.

Кожен крок був занадто важким. Прибувши додому, я не побачив нічого нового. Лише компʼютер вмикався довше, ніж зазвичай, чайник не вимкнувся вчасно, в душі була холодна вода, яку не вдавалось нагріти, і чай занадто гіркий. Під час вечері теж нічого особливого, але знову тривожно. Очі кожного були загадково наляканими, ніби очікували чогось. Але чого? Залишивши це питання без відповіді, я попрямував робити уроки, яких в той день було не так і багато, ніби, це мало б щось означати.

Відкривши щоденник, зайвий раз нагадавши собі, що сьогодні ще двадцять третє, я врешті-решт склав книжки, які мали б мені знадобитись наступного дня. Під час гри за компʼютером не встиг зрозуміти, що на годиннику вже одинадцята.

Це просто втома. Ліжко кликало мене. Складалось враження, немов все навколо, що мене оточувало: люди, тварини, рослини, техніка, меблі – знали. Здається, вони знали, що чекатиме їх, мене, мою сімʼю та мільйони українців завтра. 24 лютого я прокинувся від галасу бабусі, яка почула про повномасштабне вторгнення по телевізору. Найжахливіше, від чого я коли-небудь прокидався, це – від війни. Мама збиралась на роботу, чомусь вважаючи, що все це несерйозно. Дідусь грів автівку, планувавши поїхати в сусіднє село по бензин. А брат та сестра продовжували міцно спати. Я одягнувся та вийшов на вулицю. Мені як ніколи раніше хотілось поглянути на небо.

Хотілось почути від нього, що воно досі вільне, але натомість побачив поодинокі ракети, які летіли руйнувати, знищувати та вбивати. Колись в цьому небі я спостерігав нічні зірки, а тепер ворожі ракети й авіацію. Моє життя посипалось. Я досі збираю пазли по дрібній детальці.

Нас чекала ціла купа тижнів без води, тепла та світла, додавши до цього ще постійні вибухи, хоч вони й були далеко, в Мелітополі, що за 70 кілометрів від нас. Було важко повірити в те, що це реальне життя. Травень. Ми вирушили з окупації до Запоріжжя – найближчого підконтрольного Україні обласного міста. Їхали автобусами через "зелений коридор".

Бабуся та дідусь залишились в окупації, вони й досі там. Вісім годин постійних зупинок на блокпостах, і нарешті – вільне повітря.

У Запоріжжі ми пробули до першого вибуху біля нашого дому. Далі – Польща. Було важко, але ми тримались, як і тримається кожен з нас. У Польщі ми пробули лише три місяці  та повернулись додому. Львівська область стала місцем нашого проживання лише на місяць. Потім ми  вирушили в Тернопіль до родичів, які приїхали туди з того самого села, де всі ми перебували в павутині страху. Ми досі тут, і ще плануємо бути, тільки от, я вже живу без мами.

Все більш-менш стабілізувалося, але для мене це ніколи не стане нормальною реальністю. Я все ще в стані очікування…

Вірю, що одного разу прокинусь, а моє життя знову таке, як і було до 24 лютого 2022 року. Все точно повернеться, але буде іншим. Я – людина, що змінилася, навчилася  зупинятися, обертатися та розуміти, наскільки непередбачуваним може бути моє  життя, люди та ті, від кого не очікуєш ножа в спину, сусіди.